Веселка тяжіння - Томас Пінчон
«Титаніка», де не забракне механіка,
Але здійметься паніка, айсберг — бабах,
І ось вам розпусна Walpurgisnacht[475].
Ось як усе закінчиться, друже,
Тож ласкаво на борт тебе просимо, дуже-дуже!
Так і є, у рятувальних шлюпках стогнуть пари, над Слотроповою головою просто у тенті заснув п’яниця, огрядні панії у білих рукавичках і з рожевими магноліями у волоссі витанцьовують, торкаючись черевцями партнерів, і перемовляються лужицькою. Руки лізуть під атласні сукні, смагляві офіціанти з безневинними очима нарізають кола із тацями, на яких легко знайти будь-які речовини і належні причандали. Оркестр грає попурі американських фокстротів, барон де Маллакастра підсипає зловісний порошок у віскі з содовою та льодом мадам Штуп. Така сама дурня коїлася в Рауля де ля Перлімпінпіна, і, наскільки Слотроп на цьому знається, це та ж сама забава.
Краєм ока він поглядає на Маргериту з донькою, але навколо них зібралася настільки щільна юрма учасників оргії, що доводиться триматись віддалік. Він усвідомлює, що легко западає, легше, ніж годилось би, на гарненьких дівчаток, тому і це бере до уваги, бо ж Б’янка — просто неймовірно гарна: років так із одинадцять-дванадцять, смаглява, миле личко, на ній червона шифонова сукенка, шовкові панчохи і туфельки на високих підборах, волосся на голові зібране у вигадливу і бездоганну зачіску, переплетене низкою перлів, щоб вигідніше підкреслити маятник кришталевих сережок у маленьких мочках… пробі, рятуйте. Ну за віщо йому таке? — повсякчас… Він уже бачить некролог у журналі «Тайм»: «Помер Ракетмен, і тридцяти не було, у Зоні, від хіті».
Жінка, що намагалася перетяти Слотропу шлях різницьким тесаком, тепер сидить на кнехті, тримає в руці півлітрівку якогось трунку, що вже протік і затемнив орхідею, яка її прикрашає. Розповідає байку про Маргериту. Її волосся завите або ж укладене таким чином, що зачіска нагадує м’ясну вирізку. Дуже доречно підносять Слотропів напій — номінально ірландське віскі з водою, і він підходить послухати.
— …її Нептун доведений до відчаю. А чий не доведений? — запитаєте ви. Ох. Ну, як у будь-якого мешканця цієї планети. А Ґрета жила переважно на Нептуні — її відчай безпосередніший, чистіший, чіткіший за той, що вражає нас. Тут.
Вона знайшла онейрин того дня, коли підвела її опора в Англії, звичайна мішанка з хлородином. Біля Темзи, коли шафранове світло плинуло по небу настільки повільно, що й не розпізнаєш — мідної барви, кольору засмаглої шкіри й духмяного персика, наче квіт відлітав у хмарах усе далі й далі, тут він згасав, а там відновлювався, — коли таке сталося зі світлом дня, він пав. Багатогодинне падіння, не настільки недоладне, як Люциферове, але з настільки ж передбачуваною траєкторією. Ґреті судилося знайти онейрин. Кожен сюжет має підпис. Деякі підписи Божі, деякі маскуються під них. Дуже вишукана підробка. Хай там що, але завжди постає неминуча дріб’язковість, як у фальшивого чека. Тільки складніше. Члени мають імена, як і Архангели. Більш-менш звичайні, дані людьми імена, чий захист можна зламати, а самі імена пізнати. Але ті імена вже не магічні. Ось у чому ключ, ось у чому різниця. Вимовлені вголос, навіть з чистим магічним наміром, вони не спрацьовують…
Отже, він відпав од їхньої благодаті. І більше ніякого тобі хлородину. Тож їй зустрівся V-Mann Вімпе на вулиці в Берліні, під маркізою[476] театру, її чуйні лампочки споглядали їхню зустріч, мальовничо вишикувані статисти, свідки суворих історичних побачень. Отак вона і прийшла до онейрину, й обличчя її згорьованої рідної планети тієї ж миті змінилося.
Онейрин Джемф іміполекс А-4…
— Ця тупа сука, — зауважує голос поряд зі Слотроповим ліктем, — розповідає щораз гірше й гірше.
— Прошу? — Слотроп озирається і бачить Міклоша Танатца: велика борода, брови розлітаються, наче кінчики яструбиних крил, сьорбає абсент із сувенірного кухля, на якому в кольорах, які карнавальні вогні на палубі роблять ще моторошнішими, усміхнена кістлява Смерть от-от заскочить двох коханців у ліжку.
Він легко дозволяє перевести мову на Ракету.
— Особисто я вважаю А-4, — кидає Танатц, — таким собі немовлям Ісусом, яке різні комісії Іродів марно намагалися знищити ще маленьким, ті ж таки пруссаки. Дехто з них і понині у глибині душі вважає артилерію небезпечним нововведенням. Якби ви там були… вже першої хвилини побачили б, ви скорилися б її… вона насправді мала харизму Макса Вебера… радісна — і глибоко ірраціональна — сила, яку державній бюрократії нізащо не упослідити, супроти якої нікому не встояти… вони чинили їй опір, але все ж дозволили їй відбутися. Ми собі навіть уявити не можемо, що хтось вибере собі таку роль. Але їхня кількість щороку зростає.
А що турне з ракетниками генерала Каммлера? — саме те, про що так хворобливо прагне — а чи прагне? — дізнатися Слотроп.
— Ну, довелося мені бувати у Нордгаузені, аякже, дещо навіть бачив. Але закінченої А-4 не бачив ніколи. Видно, ого-го-го була штукенція, правда?
Танатц простягає кухоль по свіжу порцію напою. Офіціант незворушно пускає по ложечці цівку води, щоб скаламутити абсент до стану молочної зелені, — у цей час Танатц погладжує його сідниці, — а тоді йде собі геть. Хто його зна, може, Танатц так розмірковував над відповіддю.
— Так, залита пальним, жива, готова до запуску… заввишки п’ятдесят футів, тремка… а тоді — фантастичний, просто чоловічий рев. Мало перетинки не лускають. Жорстко, жорстоко вривається у незайману блакить небесних шат, мій друже. Така фалічна. А ви як гадаєте?
— Ну…
— Гм-м, ja, ви б порозумілися із ними, там, на пусковому майданчику, вони такі ж стримані, як і ви. Старанніші за, скажімо, піхотинців чи танкістів, уважні буквально до фанатизму. Ну, безперечно, із прикметними винятками. Людина живе задля таких винятків… Був там один хлопак… — П’яні спогади? А чи вдає? — Ґоттфрід його звали. Божий мир, який, думаю, він і віднайшов. Щодо нас таких сподівань я не маю. Нас зважують на шальках терезів, і ми важимо небагато, до того ж Різник поклав на шальку Свій палець… гадаєте, я переситився. Я теж так думав аж до того страхітливого тижня. Все розпадалося, ми відходили нафтовими полями Нижньої Саксонії. Тоді я й зрозумів, що я — безневинне дитя. Командир розрахунку перетворився на істеричного маніяка. Називав себе «Блікеро», почав говорити, як співає капітан у «Воццеку» (опера Альбана Берґа), голос раптом зривався на істеричний вереск. Валилося все, і він став якимось печерним, волав до неба, годинами сидів у трансі, заціпенілий, очі закочені під лоба. А тоді зненацька голосив богопротивними колоратурами. Білі порожні овали, очі статуї, а за ними сірий дощ.
