Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Atmen… atmen… не лишень дихати, але ще й душа, дихання Бога… — Ахтфаден пригадав, що лиш кілька разів вони говорили наодинці, безпосередньо, — atmen — це по-справжньому арійське дієслово. Тепер розкажіть мені про швидкість реактивного струменя.

— А що вам хочеться знати? 6500 футів за секунду.

— Скажіть, як змінюється.

— Залишається майже постійний упродовж усього горіння.

— Але все ж таки відносна повітряна швидкість змінюється суттєво, хіба не так? Від нуля до 6 Маха. Не розумієте, що відбувається?

— Ні, Фарінґере.

— Ракета створює свій власний потужний вітер… без них, тобто без Ракети з атмосферою, вітру нема… але в соплі дихання — несамовите і палке дихання — завжди протікає з незмінною швидкістю… хіба ви не розумієте?

Маячня. Або коан, якого збагнути Ахтфадену не під силу, трансцендентна головоломка, що могла б привести його до осяяння… майже настільки чудова, як:

— Що ширяє?

— Воля!

Злітає із Вассеркуппе, внизу картографічно вигинаються річки Улльстер і Гауне, зелені долини і гори, залишена ним унизу четвірка збирає білі амортизаційні шнури, лиш один дивиться вгору, прикриваючи дашком долоні очі — Берт Фібель? але яке значення на такій висоті має ім’я? Ахтфаден заходжується шукати грозу — у голові грає військовий марш, крізь грім і бурю, — і незабаром вона збирається у сірих стрімчаках праворуч, спалахи блискавок заливають гори блакиттю, кабіна на мить сповнюється світлом… на самісінькому краю. І ось тут — на стику — висхідний потік повітря. Ідеш за краєм грози, вже з іншим почуттям — польоту, не в якомусь місці, а геть усюди, по всіх нервах… допоки тримаєшся на межі між спокоєм низин і божевіллям Донара[469], воно не підведе, хай би що там літало, цей невгасимий рушій — невже це і є свобода? Невже ніхто не зрозуміє, яким рабством є тяжіння, аж поки не сягне краю бурі?

Нема часу на розгадування головоломок, уже йде Шварцкомандо. Ахтфаден витратив на соковиту Ґерду, на спогади забагато часу. Ось вони вже гуркочуть по трапах, швидко туркочуть своє мууумбо-юуумбо, і не здогадаєшся, що саме, якесь лінгвістичне божевілля. Йому страшно. Чого вони хочуть? Хай би дали йому спокій — здобули вже свою перемогу, навіщо їм бідолашний Ахтфаден?

Їм потрібен «Шварцґерет». Коли Енціан вимовляє це слово вголос, воно вже не потрібне, бо пролунало у його поставі, в лінії губ. Інші скупчилися позаду, зброя напоготові, пів дюжини африканських облич, оточили дзеркала пітьмою, червоно-біло-темно-синіми очищами, у яких проступають кровоносні судини.

— Я виконував лише свою частину роботи. Нічого особливого, чесно.

— Аеродинаміка — не дитяча забавка. — Енціан зосереджений, серйозний.

— Там були інші, із секції Ґесснера. Проєктувальники. Я завжди працював у цеху професора-доктора Курцвеґа.

— Решта — це хто?

— Не пам’ятаю.

— Ага.

— Не бийте мене! Чого б я щось приховував? Це правда. Нас ізолювали одне від одного, я не знав нікого з Нордгаузена — лише кілька людей із моєї секції. Присягаюся. Я не знав людей, що займалися «Шварцґеретом». До першого дня, коли ми зустрілися із Вайссманом, я ні з ким ніколи не зустрічався. Між собою нікого не називали справжніми іменами, отримували кодові псевдо. Казали, що буцімто імена кіногероїв. Інших аеродинаміків називали «Шпьоррі» та «Гаваш». Мені дали ім’я «Венк[470]».

— Чим ви займалися?

— Контроль ваги. Від мене вимагали одного — переміщення центру ваги пристрою з певною вагою. Вага була суворо засекреченою. Сорок із чимсь кілограмів. 45? 46?

— Номери відсіків! — викрикує Андреас через Енціанове плече.

— Не пригадую. Це у хвостовому відділенні. Пам’ятаю тільки, що навантаження було асиметричним щодо повздовжньої вісі. Ближче до стабілізатора III, його використовували у системі підтримки курсової стійкості…

— Це ми знаємо.

— Вам треба поговорити зі «Шпьоррі» або «Гавашем», вони вирішили це питання. Переговоріть із Наведенням. — Навіщо я це сказав…

— Навіщо ви це сказали?

— Ні-ні, я цим не займався, ось і все, наведення, бойова частина, силова установка… запитайте у них. Запитайте у когось із них.

— Ви мали на увазі не це. Хто працював із наведенням?

— Я ж казав, не знаю імен. — В останні дні харчоблок укрився шаром пилюки, машинерія у суміжних кімнатах, яка зовсім нещодавно вдень і вночі безжальним зубилом довбала барабанні перетинки, зараз мовчить. Зі стін вантажних платформ поміж скляних вікон витріщаються римські цифри на циферблатах годинників. З кронштейнів над головою на дротах у чорній ґумі звисають телефонні розетки, по одному з’єднанню над кожним столом, всі столи порожні, вкриті соляним порохом зі стелі, нема телефонів, щоб підключити, немає слів — вимовити… Обличчя його друга по той бік столу видовжилося, невиспане, загострене, стало наче безгубим — обличчя, що колись блювало пивом на туристичні черевики Ахтфадена, а тепер шепоче: «Я не можу піти з фон Брауном… не до американців, там буде так само… А я хочу, щоб усе скінчилося, от і все… бувай, «Венку».

— Запхай його у каналізацію, — пропонує Андреас. Усі чогось такі чорні, такі рішучі…

Мабуть, я останній… хтось його обов’язково уже запопав… і навіщо цим африканцям ім’я… вони можуть його почути від будь-кого…

— Він був моїм другом. Ми познайомилися ще до війни, у Дармштадті.

— Нічого поганого ми йому не зробимо. Ми і вам нічого поганого не зробимо. Нам потрібен «S-Gerät».

— Нерріш. Клаус Нерріш. — Новий параметр для його коефіцієнта імені — зрада.

Сходячи з «Rücksichtslos», Ахтфаден чує за спиною металічну трансляцію з іншого світу — спотворений статикою радіоголос:

— Оберсте Енціан, M’okamanga. M’okamanga. M’okamanga[471]. — У цьому слові вчувається наполегливість і тяжіння. Він стоїть у сутінках на березі каналу серед сталевих руїн і стариганів, чекає, куди велять іти. Але куди подівся електричний голос, що міг би його покликати?

□□□□□□□

Вони рушили в мандрівку на баржі — спершу каналом Шпрее-Одер, а тоді курсом до Свінемюнде. Слотроп мав побачити, чи не виведе його клубок Ґелі Триппінґ на слід «Шварцґерета», а Маргериту — на побачення із напханою біженцями від люблінського режиму яхтою, десь там мала бути її донька Б’янка. Деякі ділянки каналу досі заблоковані — вночі чути, як російські сапери закладеним тротилом підривають залишки потоплених суден, але Слотропу з Ґретою на судні з малою осадкою, наче тим сновидцям, вдається йти вперед, тож вони долають усе, що Війна лишила у каналі. Дощ то йде, то знов ущухає. Небо починає обкладатися хмарами вже з полудня, набуває барви мокрого