Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

— Стривай, — сміявся Олексій, — зачекай, Васю, як твоя сесія?

— Повний порядок… Все перетерпів!

— І математику склав?

— На “відмінно”!

— Кому?

— Гофману.

— Знаємо такого, він і в нас читає. Щось не віриться, Васю, люди он зубрять днями й ночами, та й то за третім разом складають, а ти…

— На! — Василь швидко розстебнув кітеля й дістав акуратно загорнуту в срібний папір залікову книжку. — На, дивись, втішайся! Ну що? їв би паляниці, та зубів немає?

Оцінки були справді непогані.

— Та я, хлопці, секрет знаю, — говорив Василь потаємно. — Треба насамперед геть усе про викладача дізнатися. Про що він, скажімо, найбільше розповідати любить, і його ж добром та йому чолом…

— Це складніше, ніж відповісти те, що знаєш, — заперечив я. — І чим же ти Гофмана міг розворушити?

— А філософією! З ходу!

— Васильку, та яка у тебе може бути філософія?

— Як яка? Передова, звичайно, найпередовіша! Я, коли хочете знати, під час екзамену нове числення придумав!

— Числення?!

— Атож, нове! Я, братики, такого нарозказував, що в діда сльози мало не закапали. Від сміху… “Нахаба ти, — каже, — Василю Микитовичу, але кмітливий нахаба, живи!” І “відмінно” легкою пташиною в мою книжечку срібну залетіло і там, де треба, сіло.

— Та куди ти поспішаєш! Розкажи гарненько.

Василько попрохав аркуш паперу і з поважним виглядом намалював на ньому дим — так принаймні мені здалося.

— Спіраль, — сказав Василь і суворо глянув на нас. — Спіраль, розумієте?.. Все по спіралі, це теж ясно?

— Що все?

— Все! Хоч яку річ назви мені, і я її по спіралі розів’ю і зів’ю. Ось хто такий Василь Микитович! А вам смішки! Ну от, сиджу я, на квиток дивлюся, а сам тремчу. На перше питання знаю, не дуже, але знаю; на друге ледь-ледь; на третє — ні в зуб! Висновок? Де вихід? А вихід один! Легка попередня розвідка. Якщо противник піддається, розвиваю наступ з першого питання, викладаю все, що знаю і чого не знаю, домагаюсь переваги, з тим щоб до другого не дійшло, а особливо до третього…

— О майбутній кораблебудівнику, — мовив Олексій, — назви мені наймення майбутніх кораблів, що їх збудують за твоїми проектами, щоб ніхто з твоїх друзів на один із них випадково не сів.

— Ти що ж, гадаєш, я зовсім нічого не знаю? Ех, Альошо, скажу тобі, що менше знаю, то більше маю. Та коли б ти знав, що знаю я, то одержував би по картці цілий кілограм хліба на день, а може, й два!

— Ні, він все-таки нахаба! — не витримав Олексій. — Та ти ж не знаєш навіть чому дорівнює інтеграл від “є” в степені “ікс”!

— Інтеграл від “є” в степені “ікс”? — докірливо повторив Василь. — Табличний інтеграл! Яка образа! Ти мені…

— Часу не відволікай, не знаєш, так зізнавайся!

— Я відволікаю. час? — обурився Василько, він не дивився нам у вічі, І на його обличчі було написано, що він про щось напружено думає. — Та знаєш ти, скільки буде? — Василь швидко написав на покресленому аркуші з “димом” досить складний вираз.

— Ось розв’яжи це простеньке диференціальне рівняння, мій друже і брате, а я “сто шістнадцять обертів — і пішов. І пішов!” — Останній вислів було взято з популярної тоді картини “Танкер “Дербент”, і мав він означати нашу повну поразку, а також те, що Василеві ніколи розводити з нами теревені, бо час зайнятися іншими вельми приємними справами, які нас не обходять.

Коли Василь пішов, Олексій уважно подивився на рівняння, що його він лишив, засміявся і, мовивши: “Ач, дідько кучерявий!” — написав зверху відповідь: “є” в степені “ікс”. Сіль Василевого дотепу й полягала в тому, що відповідь на Олексієве запитання він зробив коренем складеного нашвидку рівняння.

А за місяць ми з Олексієм через усе місто проводжали Василька. Його знову забрали в армію. Василь був незвично серйозний, все щось мацав у своєму рюкзаку, та коли важкі чавунні ворота збірного пункту зачинилися за його командою, несподівано ожив, ніби гора звалилася з його плечей. Востаннє він підійшов до паркану, щоб потиснути наші “передні лапи”, і більше ми його ніколи не бачили.

Ця випадкова пригода з Василем лишила глибокий слід в Олексієвій душі. Якимсь дуже важливим, до кінця неусвідомленим прагненням відповідали ці зовні легковажні й необдумані Василеві витівки. І неясні поки що далі відкрилися перед Олексієм. Я з тривогою стежив за ним. Величезна, малозрозуміла для мене робота відбувалася в його мозку. Так, він ходив на лекції і регулярно складав екзамени, і його можна було не питати про результати. Екзамен перетворювався на бесіду з тим чи іншим викладачем, бесіду, яка чимало приємного давала екзаменаторам, завжди повчальну й жваву.

Якось ми домовилися з Олексієм, що після екзамену сходимо в кіно. Я звільнився раніше й, попрохавши дозволу бути присутнім, зайшов до аудиторії, де екзаменувалась група Алексєєва.

Екзамен приймав відомий професор, його ім’я тепер знають у всьому світі. Він, мабуть, чув щось про Алексєєва і дивився на нього, як на захваленого вундеркінда.

Професор запросив Алексєєва до свого столика і щось швидко написав на аркушику паперу. Алексєєв, з хвилину поміркувавши, відповів якимсь докладним посланням. Професор усміхнувся й тричі не написав, а, здавалось, ударив по аркушику пером. Це був якийсь дуже короткий, та, мабуть, складний математичний вираз. Алексєєв просидів над ним годину.

За цей час професор проекзаменував з півдесятка студентів. Скінчивши з цим, він нахилився над Алексєєвим і запитав:

— Ну, як?

— Я розв’язав, — відповів Алексєєв, — здається…

Професор уважно подивився на нього й обережно взяв з його рук аркушик