Слід «Баракуди» - Леонід Михайлович Тендюк

Тінь од вітрил не рятувала. Сонячний вогонь владарював повністю.

Ген удалині на заході, куди по небозводу сповзало стомлене сонце, пагорбились кучугури хмар: дрібним попелястим пір'ям — унизу, хаотично розкиданими вежами й палацами — вгорі.

Довкруг них — іскристо-білі, кількома вигинистими рядами один за одним — частокіл щербатих хмарин, які мимоволі здавалися зубами акули.

Мовчала мінлива далечінь.

Було нестерпно жарко. Млість. Задуха. Зір усотував сонячну пряжу. Чи, може, то сонячна пряжа, сягнувши човна, висотує, смокче наші очі?

— Васько! — так і не змігши заснути, гукнув Альфред.

— Що таке?

— Я бачу «Садка»… «Садка» й «Кашалота», — мовив він, звівшись на коліна. — Он вони — поглянь, поглянь! — і Заєць показав на нижню, яка зливалася з водою, торочку хмар.

Схопившись, я почав удивлятися в хмарний небокрай. Проте кораблів не побачив.

— Не може бути, щоб ти їх не помітив! — якось настирливо наполіг Альфред. — …Гойдаються хвилі, а на них білобокі кораблі. «Садко», «Садко»! — раптом вигукнув він.

Прокинувся Кім Михайлович. Барарату й Лоту теж сполошив Альфредів лемент.

— Та погляньте ж! — схопив він за руку командира. — Он палуба «Садка», он…

— А Мегеровича на ній не видно? — запитав я.

— Не треба, да Гама, — глянув осудливо командир… І, звернувшись до Лоти, попросив: — Зачерпни, красуне, трохи води.

Дівчина опустила за борт черпак. Наповнивши його, подала Кіму Михайловичу.

— Ляж, друже, — звернувся він до Альфреда і вилив йому на голову воду.

Потім, перехилившись за борт, сам зачерпнув кілька разів з океану й з ніг до голови обхлюпав Зайця.

— Дістань-но горіх із прісною водою, — попросив мене.

Я витяг з-під лави наповнений водою кокос.

— Пий, хлопче, пий! Не соромся, — підніс він Альфредові до рота той жбан.

І через кілька хвилин Заєць заснув.

— Нехай спочине — втома мине… Ці води справді мертві,— обводячи поглядом скам'яніле пласке безмежжя, зітхнув командир. — Все ж сподіватимемося на краще. Може, якось і виберемося звідси. Десь тут, на п'ятому градусі південної широти, — сказав він, — починаючи з осені, на схід прямує Екваторіальна протитечія. Ми зараз, очевидно, перебуваємо ближче до екватора. Та нам треба якомога швидше залишити ці непорушні, мертві води. Відхилившись бодай на кілька градусів на південь, потрапимо в струмені Екваторіальної протитечії. Прокинувся Альфред.

— Ну, фантазере, полегшало! — ласкаво запитав командир.

— О-ох, я мало не знепритомнів! — зізнався Заєць. — Запаморочилася голова, стало млосно.

— Мало? — перепитав я. — Та ти, Альфреде, зовсім втратив свідомість. Ти хоч пам'ятаєш, що говорив?

— А що?

— Як — що? Ну, про «Садка» й «Кашалота».

— Так я ж їх бачив!

— Кіме Михайловичу, в нього не минула галюцинація. Може б, нехай трохи скупався?

— Гаразд, — погодився командир. — Пірни, друже, але від човна не одпливай.

Коли Заєць випірнув і всівся поруч зі мною на банці, я переповів йому розмову Кіма Михайловича про Екваторіальну протитечію та її плин, що підхопить і понесе нас на схід.

— І тоді — привіт Суматра або Ява! А може, й Кокосові острови, — сказав я.

— Ти, Васько, куди хотів би потрапити — на Яву чи Суматру?

— Додому, Альфреде, — просто відповів я.

— Додому… — замріявся геолог. — Яке солодке, прекрасне слово!

Ніч не принесла полегшення. Було задушливо й парко, як і вдень. От тільки сонце не дошкуляло.

Ніби з навігаційного круга, що його ми знайшли в міждонні лакани і який тепер на кормі, в небо висипалися зорі й сузір'я. Ті ж таки Альфредові вороги й родичі — Вовк, Великий Пес, Орел, Заєць, Одноріг. Ну і, звичайно, вінець тропічного неба — Південний Хрест.

Чарівні, знадливі, хоч і не рідні — зорі чужої сторони.

Сьогодні з раннього ранку ми взялися за весла. Гребли навперемінки: спочатку Альфред і я, потім Кім Михайлович і Лота. Опівдні, коли почалася задуха, знову зупинилися на відпочинок. А потім до пізнього вечора пливли, повільно віддаляючись од екватора.

Нині всі, крім мене й Барарати, сплять. У нашого тубільця не перестає боліти нога, і він, зіпершись на стерно, час від часу стогне. Я, веслуючи, так натомився, що не можу заснути. З розплющеними очима горілиць лежу на лаві.

Наді мною, ніби весняний луг, квітне зоряне небо. По ньому, схожі на розвихрені пасма туману, тягнуться Магелланові хмарини, Волосся Вероніки, зчорнілі, розкидані врізнобіч, пагорби так званих Вугільних лантухів — загадкові, далекі галактики, зсередини підсвічені якимось молочно-білим, матовим сяйвом невидимих зірок.

Ці космічні дива я бачу щоночі. Та щоразу погляд мимоволі заворожений, ніби прикутий до північного небокруга. Там, низько над обрієм, ледь жевріючи, іскряться знайомі вогні. Вогні рідного краю: Полярна зірка, сузір'я Великої Ведмедиці.

Оточені своїми пишними екваторіальними посестрами, вони, звичайно, маловиразні й непримітні. Проте ці зорі світили нам і в рідному краю. Отже, вони частка нас самих.

Та ба! — скільки не вдивляюся в північний горизонт, милих серцю світил не видно — лише тьмяно мерехтять дві пригаслі зірки Великої Ведмедиці.

— Кіме Михайловичу… — розбуджую командира.

— Що?! — жахається він. — Чого ти не спиш?

— Полярна зірка щезла.

— Тобі нічого робити, що ти пасеш зорі?

Але таки, підвівшись, глянув на небо.

— Справді… немає,— здивувався. — Ну, да Гама, радій! — сам радісний, вигукнув. — Ми не збилися з курсу — як і задумали, відійшли од екватора на південь. У Південній півкулі Землі Великої Ведмедиці й Полярної зірки, як ти знаєш, майже не видно. Спи! — засинаючи, порадив.

Та сон, на жаль, не йшов — таке буває від надмірної втоми й перенапруження.