💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фантастика » Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Читаємо онлайн Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Кого чорти принесли?! — проревіло з дверей.

— Здичавів, Мисюго… — озвався один з п’ятірки. — Темний став, як вугілля, що тут куриш. Хіба так гостей зустрічають?

— Це ти, Нетудихато? — уже м’якшим голосом запитав господар. — Що тебе привело сюди на другий день Спаса? Та ще й при бойовому почті.

— Приїхали довідатись, коли купу розкидатимете. Потрібне деревне вугілля.

— Коли треба буде, тоді й розгорнемо. Не раніше, не пізніше.

Нетудихата відстебнув від сідла карафу й подав вугляреві.

— На ось, братику, скуштуй на честь свята… Ху-у, — прибулий повів носом, — та ти вже накуштувався. Тхне від тебе, як з винної діжі.

— Свято Боже, — проревіло добродушно.

— Атож, — сказав Нетудихата, озираючись довкіл, — здичавів тут сам-один…

— Я не один, — відказав Мисюга, зробивши довгий-довгий ковток і віддаючи порожню баклагу її власникові, — Кубусь зо мною… Пішов на лови. Вепрятини захтілось.

— Сміливий, мабуть, чоловік, — зауважив один з прибулих. — Сам на вепра…

— Та він стріляє знаєш як!

— Щось не чутно було пострілів, — зауважив той самий чоловік.

— У нього арбалет.

— І давно ти один тут? — поцікавився Нетудихата.

— Та з ранку. Заходьте, хлопці, — запросив Мисюга.

Нетудихата показав поглядом одному з п’ятірки йти слідом; троє інших залишилися біля коней.

У хатині з двома маленькими вікнами пахло смаженою птицею і вільгістю. На струганому столі лежали коржі, апетитно зарум’янені на вогні шматки гусятини, стояв чималий глек з вузеньким горлом і два вирізьблені з берези ківшики.

— А тепер скуштуйте моєї, — сказав господар, наливаючи з глека.

Запах і темно-синій колір рідини свідчили, що це торішня тернівка.

Нетудихата випередив чоловіка, котрий з ним приїхав, і, взявши обидва ківша, один подав господареві.

— Ну, давай, братику, щоб удома не журилися, — сказав, проте сам не поспішав пити.

І не торкався губами посудини доти, доки не спорожнив свою вугляр. Мить повагавшись, він і собі перехилив.

— А тепер слухай, Мисюго, що я тобі скажу. Твій напарник Кубусь — інквізиторський найманий убивця. Він проник на Низ з метою занапастити Оникія-характерника. Але, гадаю, не тільки для цього.

— Та ти знаєш, скільки він уже тут живе?.. І я нічого такого за ним не помічав.

— Не було сприятливої нагоди.

— Ну, а зараз яка нагода? Що змінилось?

— Поранені наливайківці приблудились до нас — сорок сім душ. І жодного з них ніхто не знає. До того ж поміж них є пики досить-таки непевні. Отож він і вирішив виконати наказ саме тепер, коли стало кого запідозрити. А тільки Божа рука відвела смерть від характерника.

— Не віриться мені, братику. Ми з ним тут — усе по-людському. Неробою його не назвеш. Оті купи, що чадять… Треба ж було понаспилювати стільки дерев, нарубати силу дрів. А землі там скільки зверху!

— Ти його вранці бачив?

— Ну. Ми поснідали, причастились. — Мисюга кивнув на глек. — А тоді він подався…

— А вчора увечері, де він був?

— У вас, у городку. Прийшов пізно, я вже вклався спати.

— А ти сьогодні нічого такого за ним не помітив?

— Та нічого. Втім, голова в нього була подряпана. Видно, напідпитку продирався крізь хащі. Ну, в нього такий пишний русявий оселедець, а довкіл голова поголена. Так отам і були подряпини, досить глибокі.

— А що він узяв у дорогу?

— Карафу з тернівкою. В лопух загорнув смажену гуску і кілька коржів.

Нетудихата окинув поглядом вбогу оселю, запитав:

— А де його речі?

Господар показав на грубо збите ліжко, під яким стояла скриня. Козак, який зайшов з Нетудихатою, висунув її на середину хати, підняв віко. Там лежав акуратно складений зимовий одяг: жупан, вовча шапка, чоботи з телячої шкіри, рукавиці, білизна, дві льняні сорочки.

Мисюга спостерігав, як козак перекладає речі Кубуся зі скрині на ліжко, і коли вже стало видно дно, він сказав:

— Талерів бракує. В нього лежало тут чимало золотих талерів. Він показував.

У чорних, блискучих як жарини, очах вугляра з’явився сумнів. А тоді він підійшов до образа Матері Божої і, перехрестившись, став молитись. Від його дихання язичок полум’я лампадки мало не гас. По хаті розійшовся запах паленого лою.

Тим часом Нетудихата встромив руку в кишеню жупана. На обличчі в нього з’явилося щось схоже на допитливість, коли він витяг кисетик з м’якої тонкої шкіри. В ньому виявилися зелені кристалики.

— Ти знаєш, що це таке, Мисюго? — запитав у господаря, який скінчив молитись.

Той стенув плечима, мовляв, ні.

— Це отрута, якої досить, аби занапастити все базавлуцьке поселення разом з дозірними, бекетовими, хутірними й бурдюжними людьми… Якщо твій побратим повернеться, май це на увазі. Про всяк випадок двоє моїх людей чатуватимуть у заростях.

Вже коли посідали на коней, Нетудихата запитав у вугляра:

— Він надовго зникав? Ну, коли ходив на полювання?

— Кілька місяців тому, навесні, його не було десь зо три тижні. Я вже думав, що він загинув. Ну, ти ж знаєш: вепр — звір, лютіший за вовка. А він саме на нього ходив… Ага, то Кубусь казав, що заблукав у плавнях. Довго дякував Матері Божій, що допомогла йому вибратись. Але мені тоді впало в око, що він не був схожий на людину, котра поневірялась цілих три тижні. Ну, я маю на увазі його обличчя. Він не здавався виснаженим. До того ж Кубусь орієнтується

Відгуки про книгу Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: