Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Самсун тут є, — мовив він. — Гавань… Сінопа, на жаль, немає.Нарешті Микошинський облишив мапу і витяг з шафи карафу і три глиняних келихи.

— Дякую тобі, Михайле, за оповідь. Давай потроху медовухи і забудьмо про цю розмову. Чоловік подивився здивовано, узяв келих.

— У нас так повелося, — пояснив писар. — Про все, що тут мовиться, — ніде нічичирк. Коли кряжиста постать зникла за дверима, писар обтер довгі сиві вуса і знову сів до журналу.

— Вирішувати тобі, Богдане, — подав він голос. — Ти ж бо гетьман. Але нагадую, що спорудження Базавлуцького укріплення спустошило нашу скарбницю. Якщо важити життям братчиків, то тільки заради чогось.

— Є справи важливіші, аніж твоя скарбниця, — пробурчав гетьман, згортаючи мапу. — А поглянь-но в списки — хто був у Сінопі?

Невидимий дозір у плавнях попередив, що група з півсотні озброєних людей вище поромної переправи вплав перебралася на острів і вже наближається до укріплення.

Хорунжий Воронюк, вершники якого очікували на непроханих гостей за кріпосними стінами, скоро уздрів ватагу, що вийшла з лісу. Люди були обідрані, але при зброї і без страху простували під жерлами гармат. Худих і змучених, їх поєднувало крайнє виснаження і вираз затятості на лицях. Здавалося, це поверталися до свого табору вояки, але Воронюк, який жив у Базавлуці від дня його закладин, не впізнав з-поміж них жодного. Він відділився від дюжини охоронців, що стояли на брамі, і пішов назустріч прибульцям. Завважив подумки, що, попри обідрані шати, ті мали дорогу зброю — шаблі, переважно криві турецькі, по пістолю за широкими поясами; в декого з-за спини стриміло дуло мушкета або сагайдак зі стрілами.

Хорунжий підвів руку, і група зупинилася кроків за десять від нього.

— Хто ви будете, панове? — поцікавився він.

— Ми й самі не знаємо, хто ми, — озвався один з юрби. — Ватага розбійників, військові найманці чи козаки. — Голос того, хто говорив, був спокійний, але в ньому вчувалася прикрість.

— І все ж? — наполягав хорунжий.

— Довго пояснювати, пане-брате, — знову той самий голос. — За православним звичаєм спершу нагодують, а тоді вже розпитують.

— Нагодуємо і спати покладемо, але спершу покладіть зброю.

По цих словах хорунжого обличчя прибульців спохмурніли; дехто опустив руку на ефес шаблі, дехто мацнув пістоль.

— Робіть те, що він каже, — сказав той самий голос.

Воронюк, якому, здавалося, відповідала вся ватага, нарешті побачив того — одного. Він був такого ж високого зросту, як і решта, мав густу щетину, яка, проте, не ховала свіжого шраму на обличчі. Тим часом прибульці складали зброю.

— Наливайкові ми люди, — сказав чоловік зі шрамом. Обвівши поглядом ватагу, додав: — Поранені. П’ятьох поховали дорогою.

— А сам Наливайко де? — поцікавився хорунжий.

— В Угорщину подався, на допомогу германському ерцгерцогу Максиміліану. Турка воювати.

Багато хто з прибулих мали на тілі просяклі кров’ю пов’язки. З усього було видно, що ці люди довго поневірялись, поки дістались Базавлука. Тільки один не мав ні каліцтва, ні поранення, хоча теж був виснажений. Хорунжий звернув на нього увагу, бо лише він не мав зброї і одяг на ньому був не такий, як у решти. Завваживши, що старшина затримав на ньому погляд, чоловік зі шрамом сказав:

— Посланець до Богдана Микошинського.

— Від кого? — поцікавився Воронюк. — Він сам скаже гетьману.

Одного погляду досить було Микошинському, щоб зрозуміти, що той, хто перед ним стояв, не належав ні до козаків, ні до міщан, ні до селян. Не схожий він був і на польського шляхтича. Довгі ноги його обтягували короткі, до колін, штани; на кощавих плечах висіла сорочка з тонкого білого шовку, пов’язана під шиєю чорною стрічкою. В блакитних очах вгадувалося очікування. Прибулець перевів погляд на хорунжого, а потім знову на гетьмана і сказав щось німецькою, з чого можна було зрозуміти тільки “Вольф Бредель” та “Рудольф”.

— А по-нашому ти не зміг би? — поцікавився гетьман.

На довговидому обличчі з рубцюватим носом з’явилося бажання зрозуміти. Микошинський подумав про перекладача, і водночас у свідомості його спалахнула підозра. Хіба король германський відрядив би у таку далеку й небезпечну подорож людину, яка не знала бодай польської мови?

— Пане гетьмане, — озвався хорунжий, — то як бути з тими людьми? — Розподіли поміж куренями, накажи нагодувати, а потім кожного нехай огляне лікар. Не занесли б чуми…

Коли хорунжий вийшов, чоловік сів і почав розшнуровувати боти. Скинувши взуття, яке свідчило, що власникові його довелося долати тернища, болота й чорнозем, він витяг устілку і подав її господареві куреня. На зворотному боці шкіряної прокладки було написано:

“Богдане, якщо в чоловіка, який подасть тобі це, на правій лопатці родимка завбільшки з вишню, а на лівому передпліччі наскрізний шрам, то він той, за кого себе видає. Нечипір”.

Навіть якби в записці не було імені автора, Микошинський впізнав би почерк свого посланця до Рудольфа Другого. Германець тим часом зняв сорочку, оголивши дистрофічний торс. На передпліччі лівої руки справді було знати слід від шпаги, а на правій лопатці червоніла родима пляма завбільшки з вишню.

Цього разу прибулець заговорив литовською; він довго і по-придворному вишукано запевняв гетьмана в повазі і найліпшому ставленні до нього монарха германського. Рудольф Другий, — казав він, — знає про мужність, військову доблесть і відданість християнській вірі ватажка запорізького лицарства і тому дозволяє собі нагадати про обі¬цянку, дану Микошинським торік імператорові листовно і через його посла Еріха фон Лясоту. Виконання її якраз на часі. Так добре розпочатий наступ на турка через відсутність поляків тепер на грані зриву, бо укладання польськими воєначальниками миру з татарами —