Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
— Тож я поховала Веса з дочкою й Білла також. На це в мене пішов увесь день, та тепер вони спочивають із миром. А тоді мені подумалося, що варто з’їздити до Конкорда — там батьки живуть. Але так… так і не зібралася. — Вона глянула на них благальними очима. — Я дуже завинила перед ними? Як гадаєте, вони були б іще живі?
— Ні, — мовив Ларрі. — Імунітет до цієї зарази не спадковий. Моя мати…
Він замовк і звернув очі до вогнища.
— Ми з Весом мали одружитися, — сказала Люсі. — Це сталося того літа, коли я закінчила школу. У тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому. Мати з батьком не хотіли, щоб ми одружувалися. Вони хотіли, щоб я кудись поїхала, народила дитину та віддала її до притулку. Та я не змогла. Мати казала, що ми розлучимося. Батько казав, що Весові бракує клепки, що він так і не візьметься за розум. «Може, і так, та побачимо, як воно буде», — ось як я їм відповіла. Я хотіла ризикнути. Розумієте?
— Так, — кивнула Надін.
Вона сиділа поряд із Люсі й дивилася на неї зі щирим співчуттям.
— У нас був гарненький будиночок, і я ніколи й не підозрювала, що все так скінчиться, — сказала Люсі й чи то зітхнула, чи то схлипнула. — Ми втрьох гарно влаштувалися. Завдяки Марсі Вес став розважливішим. Весь його світ обертався навколо нашої дитини. Для нього вона…
— Не треба, — сказала Надін. — Усе це в минулому.
Знову те слово, подумалося Ларрі. Те коротке слово, лише три склади.
— Так. Усього цього не стало. Гадаю, я б оклигала. І я вже дійсно приходила до тями, коли мені почали снитися ті кошмари.
— Кошмари? — стрепенувся Ларрі.
Надін глянула на Джо. Ще секунду тому хлопчик клював носом, та тепер він витріщився на Люсі блискучими очима.
— Кошмари, страхіття, — сказала Люсі. — Не завжди однакові. Частіше за все сниться, як за мною женеться якийсь чоловік і я ніяк не можу його роздивитися, бо він весь закутаний у… ну, як її… у мантію. І він постійно ховається в тінях і підворіттях. — Вона здригнулася. — Він мене так замучив, що я боялася засинати. Та тепер я, можливо…
— Чог-г-гний чог-говік! — раптово зойкнув Джо, та так сильно й голосно, що всі аж підскочили.
Він зірвався на ноги та виставив руки, скрутивши пальці в кігті, наче мініатюрний Бела Луґоші[290].
— Чог-гний чог-говік! Кошмаги! Женеця! Женеця за мной! Лькає мене!
Джо притиснувся до Надін і задивився в темряву недовірливими очима.
Між ними зависла мовчанка.
— Це якесь божевілля, — сказав Ларрі й знову замовк.
Раптом навколишня темрява здалася дуже густою, і Люсі мала зляканий вигляд. Він змусив себе продовжити:
— Люсі, а тобі коли-небудь снилося… ну, щось про Небраску?
— Нещодавно мені наснилася стара негритянка, — мовила Люсі, — та сон був коротким. Вона сказала щось на кшталт «приходь у гості». Тоді я опинилася в Енфілді, і той… той страшний мужик знову гнався за мною. А потім я прокинулася.
Ларрі так довго дивився на неї, що вона зашарілась і опустила очі. Він поглянув на Джо.
— Джо, а тобі снилася… е-е, кукурудза? Стара бабця? Гітара?
Джо лише дивився на нього з обіймів Надін.
— Облиш його. Він іще дужче засмутиться, — сказала Надін, та збентеженою виглядала вона, а не хлопчик.
Ларрі покопирсався в думках.
— Джо, а будинок? Хижа з ґанком на домкратах?
Йому здалося, що в Джо засяяли очі.
— Ларрі, припини! — гримнула Надін.
— А гойдалка, Джо? Гойдалка з шиною?
Раптом Джо стрепенувся в руках у Надін. Він висмикнув палець із рота. Надін спробувала його втримати, та він вирвався.
— Гойдалка! — захоплено вигукнув Джо. — Гойдалка! Гойдалка!
Він відскочив від них, крутнувся на місці й показав на Надін, тоді на Ларрі.
— Вона! Ти! Усі!
— Усі? — перепитав Ларрі, та Джо знову замовк.
— Гойдалка, — вражено пробелькотіла Люсі Свонн. — Я теж її пам’ятаю. Чому нам сниться те саме? Нас що, хтось опромінив?
— Я не знаю, — Ларрі глянув на Надін. — Тобі це теж снилося?
— Мені нічого не сниться, — відрубала вона й одразу відвела очі.
«Брешеш, — подумав Ларрі. — Але чому?»
— Надін, якщо ти…
— Я ж сказала: мені нічого не сниться! — різко, мало не істерично гримнула вона. — Чого ти не облишиш мене в спокої? Чого присікуєшся?
Вона підвелася й швидко подалася геть.
Люсі невпевнено подивилася їй услід, а тоді встала.
— Піду за нею.
— Так, сходи. Джо, лишайся зі мною, окей?
— Кей, — сказав Джо й почав розстібати гітарний футляр.
———
Люсі з Надін повернулися за десять хвилин. Ларрі помітив, що вони були заплакані, та тепер уже все минулося.
— Пробач, — звернулася Надін до Ларрі. — Просто я постійно засмучена. Інколи це виявляється доволі дивно.
— Та все гаразд.
Питання снів більше не порушували. Вони всілись і послухали, як Джо пройшовся всім своїм репертуаром. Зараз у нього виходило справді гарно, і крізь мугикання й рохкання почали пробиватися самі пісні.
Урешті вони повкладалися спати. Ларрі з Надін лежали по різні боки, а між ними — Люсі з Джо.
Спершу Ларрі наснився чорний чоловік на узвишші, а тоді — стара чорношкіра жінка на ґанку її будиночка. Тільки в цьому сні він знав, що до них іде чорний чоловік, крокує крізь кукурудзу, торуючи власний звивистий шлях — наближається до них, ближче й ближче, а на його темному обличчі світиться палючий, приварений до рота вишкір.
Ларрі прокинувся серед ночі. Подих перехопило, груди стискав жах. Інші спали як убиті. Якимсь чином він знав, що чорний чоловік іде не з порожніми руками: у них вигойдується страшна офіра — гниле тіло Рити Блейкмур, розбухле й здерев’яніле, з плоттю, погризеною бабаками й тхорами; німе звинувачення, яке збиралися кинути йому до ніг, — звинувачення, яке розкаже, розверещить усім про його злочин, яке врочисто прошепоче, що
