Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— Але як ти здогадався?

— Колись давно я зустрічався з логопедом із Лонг-Айленду. Знаю, це схоже на початок якогось жарту про Нью-Йорк, та я не брешу. Вона працювала в школах району Оушн-В’ю[289]. У молодших класах. Діти з вадами мовлення, діти з вовчими пащами, заячими губами, глухі діти. Вона завжди казала, що, як хочеш виправити мовний дефект у дитини, потрібно лише показати їй, як вимовити той самий звук, однак в інший спосіб. Показати як, сказати самій. Показати як, сказати самій. І повторювати, аж доки в голові дитини щось не клацне. І коли вона розказувала про це, виглядала так само, як ти, коли Джо сказав «бу-ласк-ка».

— Справді? — вона сумно всміхнулась. — Я любила тих малят. Деякі з них були скривдженими, однак у тому віці ніхто з них не був зіпсутий настільки, щоб цьому не можна було зарадити. Дійсно хорошими люди бувають лише в дитинстві.

— Звучить романтично.

Вона знизала плечима.

— Діти й справді добрі. І коли попрацюєш із ними, перетворюєшся на романтика. Це не так уже й погано. А твоїй подрузі-логопеду подобалася її робота?

— Так, подобалася, — погодився Ларрі. — А в минулому ти була заміжня?

Ось, знову те просте всюдисуще слово. Минуле. Лише три склади, але такі всеосяжні.

— Заміжня? Ні. Ніколи. — Вона знову занервувалася. — Я справжня стара діва з учительської когорти: молодша, ніж виглядаю, та почуваюся значно старшою. Мені тридцять сім років.

Перш ніж Ларрі встиг себе зупинити, його погляд ковзнув до її волосся. Надін кивнула, ніби він дійсно щось промовив.

— Сивина передчасна, — сухо сказала вона. — Коли моїй бабусі виповнилося сорок років, волосся в неї було вже все біле. Гадаю, у мене воно протягне років на п’ять довше.

— А де ти викладала?

— У маленькій приватній школі в Піттсфілді. Не для всіх. Вкриті плющем стіни, гральний майданчик із новітнім обладнанням. Спад в економіці? До біса. Повний уперед. У шкільному гаражі стояли два «тандербьорди», три «мерседес-бенци», двійко «лінкольнів» та «крайслер-імперіал».

— Мабуть, тобі непогано жилося.

— Та отож, — сказала вона без зайвої скромності й усміхнулася. — Та зараз це вже не має значення.

Ларрі обійняв її. Надін ледь помітно здригнулася й напружилася. Плече та рука в неї були теплими.

— Краще не треба, — сказала вона.

— Не хочеш, щоб я до тебе чіплявся?

— Ні. Не хочу.

Він спантеличено прибрав руку. Як так? Вона ж хотіла, щоб він її пригорнув. Ларрі відчував хвилі бажання, що випромінює її тіло, — сигнал був доволі чітким. Вона сильно почервоніла та звернула блискучі, сповнені відчаю очі до своїх рук, що тремтіли в неї на колінах, наче два скривджені павуки. Здавалося, вона от-от заплаче.

— Надін…

(Люба, це ти?)

Вона подивилася на нього, і Ларрі побачив, що вона вже проковтнула сльози. Надін саме хотіла йому щось сказати, коли в їхньому полі зору з’явився Джо. В одній руці хлопець ніс футляр із гітарою. Вони винувато глянули на нього — так, наче він застукав їх на чомусь гарячішому за розмови.

— Пані, — сказав Джо, ніби між іншим.

— Що? — перепитав Ларрі: він не розумів, про що мова.

— Пані! — повторив хлопчик і тицьнув великим пальцем через плече.

Ларрі з Надін перезирнулися.

Раптом почувся четвертий голос — високий та здушений від надлишку емоцій. Вони підскочили так, ніби пролунав голос із неба.

— Слава Богу! Слава Богу!

Вони підвелися й побачили жінку, яка мало не бігла до них. Вона водночас і всміхалась, і плакала.

— Як я рада вас бачити, — пробелькотіла незнайомка. — Я так рада вас бачити… слава Богу…

Вона похитнулася та зомліла б, якби Ларрі вчасно її не підхопив. Він потримав ту жінку за плечі, доки в неї минулося запаморочення. На вигляд років двадцять п’ять. Вона була вдягнена в блакитні джинси та просту білу блузку. Бліде обличчя, блакитні очі не кліпають. Незнайомка дивилася на нього так, ніби намагалася переконати себе, що це не галюцинація, що ці троє дійсно існують.

— Мене звати Ларрі Андервуд, — мовив він. — А це Надін Кросс. Хлопчика звати Джо. І ми вам дуже раді.

Жінка подивилася на нього кілька секунд, тоді повільно підійшла до Надін.

— Я така щаслива… така щаслива, що зустрілася з вами. — Вона зашпортнулась, однак не впала. — О Господи милосердний, ви дійсно справжні?

— Так, — сказала Надін.

Незнайомка пригорнулася до Надін і зарюмсала. Надін обійняла її. Джо постояв на вулиці біля пікапа, тримаючи футляр із гітарою та великий палець у роті. Урешті він підійшов до Ларрі й поглянув йому в обличчя. Ларрі взяв його за руку. Вони стояли та дивилися на жінок серйозними очима. Ось так вони зустрілися з Люсі Свонн.

———

Вони розказали їй, куди прямують, що там можуть бути щонайменше двоє живих людей, і вона захотіла поїхати з ними. У крамниці спорттоварів Ларрі знайшов для неї середнього розміру наплічник, і жінки пішли до будинку Люсі, що був на околиці міста. Надін допомогла їй спакувати речі: дві зміни одягу, спідню білизну, запасну пару взуття, дощовик. І фотографії її покійного чоловіка й дочки.

Того вечора вони зупинилися в містечку під назвою Квічі, що було вже у Вермонті. Вони розпалили вогнище, сіли навколо нього, і Люсі Свонн розказала їм свою історію — вона була коротка, проста й не надто відрізнялася від того, що вони скоро почують від багатьох інших. Спершу накопичилося горе, тоді шок, і ці страждання мало не довели її до божевілля.

25 червня захворів її чоловік, а наступного дня — їхня дочка. Вона доглядала їх, як могла, і чекала, поки й сама зляже з хрипункою (так цю хворобу прозвали в її куточку Нової Англії). До двадцять сьомого, коли її чоловік уже впав у кому, Енфілд був практично відрізаний від навколишнього світу. Зображення в телевізорі зробилося плямистим, химерним. Люди мерли як мухи. За останній тиждень через дорожню заставу проїхало чимало вантажівок із солдатами, та армії було не до такого маленького містечка, як Енфілд, штат Нью-Гемпшир. Рано-вранці 28 червня помер її чоловік. 29-го дочці Люсі ніби трохи покращало, та ввечері її знову вхопила гарячка. Дівчинка померла близько одинадцятої. До 3 липня