Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Я дуже радий, що воїнам Дорбатая не пощастило захопити вас зненацька. На жаль, я не встиг попередити вас, бо взнав про наказ Дорбатая лише півгодини тому…

— Який наказ?

— Вислати загін, який мусив вистежити вас, і…

— Вбити?

— Ні, якби пощастило — захопити вас живими. Але Дорбатай наказав начальникові загону не спинятися перед тим, щоб і вбити вас.

— Не пощастило ні перше, ні друге, — відповів Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича.

— Але може пощастити іншим разом, якщо ви залишитесь тут, — серйозно зауважив Роніс. — Скіфи знають тепер, де ви перебуваєте.

— Це правильно, — зауважив археолог.

— А я мушу визнати, що це дуже завадило б здійсненню наших планів, — посміхнувся Роніс. — Тому я думаю, що ми зразу ж таки вирушимо в інше місце. Варкан уже придумав куди. Він добре знає цей ліс.

Артем сів на свого коня. Дмитро Борисович після кількох невдалих спроб, нарешті, теж опинився на коні. В сутінках видно було, що Варкан уже вирушив. Слідом за ним посувалися люди, що привели навантажених коней. За ними їхав Роніс з ученими. Похід замикали скіфи — товариші Варкана.

Роніс продовжував:

— Становимще вирушить в жалобну подорож, може, й завтра. Труп старого Сколота вже набальзамований…

— Набальзамований? — перепитав Дмитро Борисович. В ньому знов прокинувся дух запального археолога. — Яка шкода, що я не бачив цього! Це ж так цікаво! І так швидко зробили?

— Бо це досить нескладна операція, — відповів Роніс.

— А саме? — ухопився за нього Дмитро Борисович.

— Дуже просто. Віщуни розітнули Сколотові черево, вийняли всі нутрощі й напхали різними пахощами тощо. Потім зашили знов тіло й обмазали його воском.

— І це все?

— Все. Тепер становимще вирушає.

— Коли?

— Завтра або позавтра. Вози вже готові, навіть складено з половину наметів. Дорбатай поспішає.

— Чому?

— За законом Гартак стане повноправним вождем лише після того, як поховають тіло Сколота. До того часу, мовляв, душа Сколота перебуває в становимщі і ніхто інший не може бути вождем. Так вірять скіфи. А Дорбатай хоче закріпити положення. Крім того, і сам Гартак хоче якнайшвидше позбавитися тіла Сколота, яке нагадує йому про його участь у вбивстві.

Він змовк. Потім, наче згадавши, заговорив знов:

— Гартак, крім того, мріє одружитися з вашою дівчиною… він ладний зробити ще якийсь злочин, щоб прискорити це… Він надіслав їй подарунки, як майбутній дружині… і тепер добивається згоди Дорбатая на одруження…

— Треба врятувати їх швидше! — вихопилося в Артема.

Роніс уважно подивився на Артема і спитав Дмитра Борисовича, що він сказав.

— Коли Дорбатай погодиться, — продовжував Роніс, — то одруження мусить бути незабаром. Раби, що прислужують Гартакові, кажуть, що він тільки про це й думає. І мені здається, що Гартак… випросить у Дорбатая цей дозвіл.

— А чому потрібний дозвіл Дорбатая?

— Поки поховають тіло Сколота…

Дмитро Борисович рвучко повернувся до Артема:

— Артеме, а що, коли й справді Дорбатай дасть Гартакові дозвіл взяти Ліду за жінку до поховання Сколота? Що тоді?..

Артем мовчав — похмуро й люто. Ліда була в руках Дорбатая і Гартака. Що можуть вони, Артем і Дмитро Борисович, зробити? Чим можуть вони допомогти?.. Вони й самі примушені поки що переховуватися від переслідувань воїнів Дорбатая… Прокляття! Викрасти Ліду?.. Але ж це неможливо… адже Роніс розповідав, під якою сильною охороною перебувають полонені… та й сама Ліда писала про це в листі…

Думки стрибали одна за одною, всі невтішні, всі однаково сумні. Немає, немає виходу…

Роніс, який весь час придивлявся до вчених, стримав свого коня. Тепер вони їхали зовсім близько, майже торкаючись один одного. Роніс попросив Дмитра Борисовича переказати Артемові таке:

— Слухайте, мені здається, що вашій дівчині не дуже подобається думка про те, щоб одружитися з Гартаком?

— Про що питати! — запально відгукнувся Артем.

Роніс посміхнувся:

— Тоді прислухайтеся до того, що я скажу. В мене є одна думка. Здається, вашим друзям справді можна допомогти. Принаймні, на певний час, доки нам пощастить здійснити наші загальні наміри…

І, схилившись до Дмитра Борисовича, грек тихим голосом, ледве чутно, почав розповідати про свій план.

Важкі вози хиталися й рипіли. Їхні великі колеса повільно оберталися, котилися вздовж слідів, залишених безкінечною процесією. По шестеро, по восьмеро коней тягнуло ті вози; але настільки важкі вони були, що на узвозах навіть коні приставали, знесилені. Скіфи безжалісно підганяли їх, коні хропли, вкривалися піною. Іноді коні витягали віз, іноді скіфам доводилося допомагати їм. Купки зморених, спітнілих рабів бігли від воза до воза, з хеканням налягали на товсті спиці коліс, бич свистів у повітрі, падаючи на спини коней і загрожуючи тим самим замахом ударити по голих плечах рабів.

Третій день становимще посувалося своїм шляхом. Вози спинялися тільки на півгодини на обід та на ночівлю. Щоранку запрягали свіжих коней з великих табунів, що їх гнали позаду. Стомлених коней виганяли на відпочинок у табуни. Зовсім зморених або пошкоджених різали, білували й варили або смажили їх м’ясо.