Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький
— Ви маєте цікавих знайомих, друже…
Він хотів ще щось додати, але цієї миті на нього насипалася Рачинська:
— Адже дім лісника Граби у вашому районі! Як же можна казати дівчині, що Куртман сидить у в'язниці, коли його вбили в лісі?!
Крихняк, нарешті, відпустив Альбертів ґудзик. Засунув товсті руки в кишені штанів. Він був розлючений.
— Не треба втручатися в чужі справи. Я правильно казав. Учора мене повідомили, що Куртман утік, коли його везли із в'язниці до слідчого. Я хотів розповісти про це панні Рамуз, навіть натякнув їй, правда ж? Мені ж не можна говорити прямо. Майте милість, ви повинні пам'ятати, де я працюю.
Чоло Крихняка вкрилося потом. Він витер його хусточкою. Одним духом вихилив чарку. Оглянувся довкола, шукаючи поглядом дружину. Її в кімнаті не було. Щез і землемір. Черевань завважив це, обличчя його почервоніло, і він ухопився рукою за серце.
Рачинська підтюпцем побігла в кухню. Альберт підскочив до столу, схопив пляшку. Наливаючи вино Крихнякові, подумав: «А ти, тварюко, хотів переспати з дівчиною, а потім дати їй зрозуміти, що саме ти допоміг утекти Куртману!»
— Ви себе погано почуваєте? — спитав він лагідно.
— Так. Серце, — засапав Крихняк.
Дівчина, затуливши обличчя руками, тихо плакала. Чоловіки не звертали на неї уваги.
Привид смерті зробив товстуна терпимішим. Взявши чарку з Альбертових рук, він поблажливо говорив:
— У вас цікаві знайомі, друже… Проте будьте спокійні. Мені до них байдуже.
Панна Рамуз підвелася. Вона ледве стояла на ногах, волосся було скуйовджене.
— Не розумію… Учора втік, а він каже, що тиждень тому вбили…
Крихняк стенув плечима.
— Вчора я одержав повідомлення. А втік він справді тиждень тому. Цей чоловік сказав правду.
— Втік? Так, може, він живий? — Вона дивилася на них благально.
— Більше я нічого не знаю про це, — сухо відповів Альберт. — Можливо, він загинув під час втечі?
— Ні,— авторитетно запевнив Крихняк. — Якщо загинув, так це сталося пізніше. У бандитів щодо цього є тверде правило. Бояться провокацій з нашого боку. Нещодавно дезертирували два міліціонери, їх розстріляли, думаючи, що вони наші агенти. Так само вчинили з п'ятьма дезертирами-солдатами. Той, хто побував у наших руках, вважається «зіпсованим», потенціальним агентом. Така ж доля спіткала, напевно, і Куртмана.
— А-а, розумію, — усміхнувся Альберт. — Вам не можна говорити прямо…
Господиня привела Крихнякову дружину. Та обсмикувала пом'яту сукню, губи її були пофарбовані нашвидкуруч, нерівно.
Альберт поглянув на годинник. Пів на дванадцяту, через тридцять хвилин — зустріч з Міколаєм.
— Я можу провести вас додому… — вклонився він дівчині.
Вона кивнула йому й пішла вмити заплакане обличчя. Партія бриджу закінчилася, гравці рушили до столу підкріпитися.
Рачинська взяла Альберта під руку й прошепотіла на вухо:
— Він ненормальний. Я боюся його.
— Кого?
— Отого архітектора. Він антифемініст, розумієте? Ви не помітили, як він подає чоловікам руку, як на них дивиться?
Архітектор, молодий невисокий блондин із круглим гладким обличчям, саме цієї хвилини цілував руку своєї партнерки по бриджу. Його рухи були на диво витончені, якісь неприродно жваві.
— Він привів сюди цю жінку. Запевняє, що вона його наречена. Маскується.
Архітектор оглянувся, подивився на Альберта й усміхнувся. «Наречена» казала йому щось швидко-швидко, весь час киваючи головою. «Вони говорять про мене», — подумав Альберт.
Та ось «наречена» відпустила архітектора й чогось чекала. Архітектор підійшов до Крихняка, тримаючи в руках розкриту цигарницю.
— Чи можна вам поставити нескромне запитання?
Черевань урвав суперечку з дружиною.
— Слухаю вас, — відповів він, блиснувши на Альберта червоними від напруги очима.
— Скажіть, чи спіймали того англійського парашутиста? Все місто аж гуде тільки про нього.
— Ні… Поки що ні.
— Цікаво. Адже це живий чоловік, а не голка в сіні?
Рачинська несподівано вп'ялася нігтями в руку Альберта. Крихняк згорбився, увібрав голову в плечі. Ліворуч від нього стояла розгнівана, хоч і винувата, дружина, праворуч — насідав причепливий архітектор.
— Знайдемо…
— Парашутист пройшов, напевно, спеціальну підготовку. Він має, звичайно, цивільний одяг, зброю, гроші й фальшиві документи. Можливо, саме зараз він розважається у варшавській «Полонії»? Або… — захихотів архітектор, — з'явиться до вас під виглядом офіцера держбезпеки? Шукай вітра в полі!
Нігті господині вогнем палили руку Альберта. Архітекторова партнерка тим часом усілася в кріслі, закинувши ногу на ногу, і зухвало вшнипилася очима в Альберта. На нього дивилися також архітектор, Крихнякова дружина і ще два бриджисти. Крихняк мимрив щось собі під ніс, витираючи хусточкою спітнілу потилицю. Здавалося, він один не розуміє, що означають ці погляди.
Рачинська, нарешті, відпустила Альбертову руку. Поставила нову платівку.
— Потанцюємо? — звернулася вона до Крихняка. Черевань танцював, смішно підстрибуючи і крутячи задом. Приземкуватий, він увесь час зачіпав носом бюст господині. Це збуджувало Крихняка. Та поволі він заспокоювався: з очей його відринула кров, вони знову ставали голубими, а погляд — наївним і добродушним.
Альберт підійшов до «нареченої» архітектора. Її негарна, зів'яла шкіра, де-не-де вкрита плямами екземи, здалася йому відразливою.
— Ви полюбляєте небезпечні ігри? — мовив він неуважливо, цілуючи її всипану перснями руку. Альберт вирішив, що такий початок розмови відповідає стилю провінційних донжуанів.
— Ви говорите по-англійському? — спитала жінка. Її англійська вимова була бездоганна.
— Так… — відповів Альберт, трохи повагавшись. А подумки дорікнув собі: «Треба рахуватися з примітивною уявою цих людей і напускати якомога більше таємничості».
— Я провела в Англії всю війну. Повернулася з сяким-таким капітальцем і відкрила тут кравецьку майстерню. А ви?
— Я історик.
— Учитель?
Він кивнув.
— Авжеж. Шукаю роботи. Можу давати уроки англійської мови.
— Переважно
