Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Ларрі засміявся. То був жорсткий, невеселий, позбавлений гумору звук. Він іще довго висів у безлюдній тиші.
— Цьому нема як зарадити. Ми все одно що впіймані всередину яйця. Рушаймо. Інакше Джо добряче від нас відірветься.
Вона ще постояла розставивши ноги над рамою свого велосипеда, провела стурбованим поглядом Ларрі, а тоді поїхала слідом. Це не могло бути правдою. Не могло. Якщо цей жахливий катаклізм стався без будь-якої причини, який у цьому сенс? Чому вони взагалі лишилися живі?
———
Виявилося, що Джо від’їхав не так уже й далеко. Він сидів на задньому бампері синього «форда», що стояв на під’їзній доріжці біля одного дому. Хлопець роздивлявся світлини журналу з голими дівчатами. Ларрі помітив, що в малого ерекція, і йому стало ніяково. Він зиркнув на Надін, та вона саме відвернулася — певно, навмисне.
— Ти з нами? — спитав Ларрі, коли вони підкотилися до «форда».
Джо відклав журнал і замість підвестися запитально гмикнув і тицьнув угору. Ларрі закинув голову. На одну сюрреалістичну мить йому подумалося, що хлопчик побачив у вишині літак.
— Не небо, комора! — вигукнула Надін. — На коморі! Слава Богу, що ти з нами, Джо! Ми б ніколи не помітили!
Вона підбігла до хлопчика, обійняла його, пригорнула. Ларрі розвернувся до комори — на вицвілому даху сяяли білі літери:
ПОЇХАЛИ ДО ЕПІДЕМЦЕНТРУ В СТОВІНГТОНІ, ВЕРМОНТ.
Нижче — дорожні орієнтири, і в самому низу:
ЗАЛИШИЛИ ОҐАНКВІТ 2 ЛИПНЯ 1990 р.
ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР
ФРЕНСІС ҐОЛДСМІТ
— Господи Ісусе, певне, коли він дописував останній рядок, його дупа в повітрі висіла, — сказав Ларрі.
— Епідемцентр! — Надін ніби й не почула його слова. — Чому я до цього не додумалась? Адже ж читала про нього в недільному додатку якихось три тижні тому! Вони там!
— Якщо ще живі.
— Живі? Та звісно. Мор уже скінчився до другого липня. І якщо в них стало сил видертися на дах, вони точно здорові.
— А один навіть в альпініста погрався, — погодився Ларрі, відчуваючи, як у нутрі зароджується сторожка радість. — А я пройшов Вермонт. Це ж треба.
— Стовінгтон розташований на північ від траси 9. Далеченько, — відсторонено мовила Надін, не зводячи погляду з комори. — Та все одно вони, мабуть, уже там. Друге липня було два тижні тому. — Її очі загорілися. — Як гадаєш, Ларрі, в епідемцентрі є ще якісь люди? Можуть же бути, правда? Вони ж знаються на карантині й стерильному одязі. І, певно, розробляли там вакцину.
— Не знаю, — обережно сказав Ларрі.
— Та, звісно ж, розробляли, — нетерпляче протуркотіла вона.
Ларрі ще ніколи не бачив Надін такою збентеженою й водночас збудженою. Навіть на гітарні фокуси Джо вона зреагувала спокійніше.
— Можу закластися, що Гарольд із Френсіс знайшли не один десяток людей, а то й не одну сотню. Вирушаймо негайно. Найкоротший шлях…
— Зажди хвилинку, — Ларрі поклав їй руку на плече.
— Як це «зажди»? Ти хоч усвідомлюєш?..
— Я усвідомлюю, що цей напис чекав на нас два тижні, тож справа зажде ще трошки. Нам треба пообідати. І наш гітарист-вундеркінд спить на ходу.
Вона озирнулася. Джо повернувся до світлин із дівчатами, та дивився на них уже осклянілими очима й клював носом. Під його очима з’явилися темні кола.
— Ти казала, що він зовсім нещодавно подолав сильну інфекцію, — мовив Ларрі. — Та й ти багато проїхала… не кажучи вже про стеження за блакитнооким музикантом.
— Ти маєш рацію… я й не подумала.
— Йому треба лише гарно поїсти та виспатися.
— Звичайно. Джо, пробач. Я не думала головою.
Джо сонно й байдуже рохнув.
Ларрі відчув, як усередині заворушився старий страх — йому треба було ще дещо сказати. Бо як змовчить, Надін і сама до цього додумається… крім того, певне, настав час перевірити, чи змінився він так, як йому гадалося.
— Надін, ти їздила за кермом?
— За кермом? Ти питаєш про водійське посвідчення? Так, проте автівка — не надто практичний транспорт. Усі ці затори… Тобто…
— Я кажу не про автомобіль, — сказав Ларрі.
Раптом у його думках зринув образ Рити, яка їде разом із таємничим чорним чоловіком (йому подумалося, що мозок обрав його символом смерті) — обидва темні й бліді, мчать на монструозному «гарлеї», мчать просто на нього, наче химерні вершники Апокаліпсису. Ця картина висушила всю вологу в його роті, і в скронях загупала кров, та коли Ларрі промовив наступні слова, голос прозвучав рівно. А якщо й затремтів, Надін ніби й не помітила. Цікаво, що Джо виринув із дрімоти та звів на нього очі — здавалося, хлопчик почув зміну.
— Я думав про мотоцикл чи мопед. Можна їхати швидше, а коли на дорозі трапиться якась… ну, якась загата чи затор, просто обминемо їх по колу. Як вантажівки на в’їзді до цього містечка.
Очі Надін засвітилися радістю.
— Так, це можна. Я ніколи не їздила на мотоциклах, та ти ж зможеш показати мені, як це робиться, правда?
На словах «я ніколи не їздила на мотоциклах» страх у його нутрі посилився.
— Так, — кивнув Ларрі. — Та найголовніше можу сказати просто зараз: перш ніж звикнеш до керування, треба повільно їздити. Дуже повільно. Ні мотоцикли, ні мопеди не пробачають помилок, і якщо розіб’єшся десь на трасі, лікаря я викликати не зможу.
— Значить, так і зробимо. Ми… Ларрі, ти ж їхав мотоциклом і вже потім натрапив на нас? Певне, що так — до Нью-Йорка далекувато.
— Я його кинув, — повагом проказав Ларрі. — Їхав сам і рознервувався.
— Ну, тепер ти вже не сам, — у її голосі бриніла радість. Вона крутнулася до Джо. — Ми їдемо до Вермонту, Джо! Зустрінемося з новими людьми! Правда, чудово?
Джо позіхнув.
———
Надін сказала, що надто схвильована й не засне, однак полежить із Джо, доки він не відключиться. Ларрі поїхав пошукати мотосалон. Нічого не знайшлося, та йому здалося, що, коли вони полишили Веллс, по дорозі щось таке бачив. Він повернувся, щоб сказати про це Надін, та вони з хлопцем спали в затінку синього «форда».
Ларрі приліг неподалік, та заснути не вийшло. Урешті він перейшов через дорогу та рушив до комори, на даху якої
