Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— Гаразд, — мовив Ларрі. — Вона твоя. Як захочеш, щоб я щось показав, не соромся.

Хлопець пугукнув та побіг берегом, піднявши гітару високо над головою, наче жертву, яку хотів принести давнім богам.

— Він її на друзки роздубасить, — сказав Ларрі.

— Ні, — озвалася Надін. — Не думаю.

———

Ларрі прокинувся серед ночі й припіднявся на лікті. Надін виднілася за кілька метрів невиразним жіночим силуетом під трьома ковдрами. Навпроти біля згаслого вогнища лежав Джо. Він також накрився кількома покривалами, однак з-під них стирчала його голова. У роті він тримав великий палець. Півзігнутими ногами Джо стискав «Ґібсон». Вільну руку він перекинув через гриф гітари. Ларрі зачаровано дивився на нього. Він забрав у хлопця ніж і викинув його, натомість той узяв собі гітару. Добре. Нехай. Ларрі подумав, що гітарою нікого не заріжеш, хоча за бажання можна поштрикати когось грифом. Він улігся назад і заснув.

———

Коли він прокинувся наступного ранку, Джо вже сидів на камені, спустивши босі ноги до прибою, та грав на гітарі «Блюз Саллі Фресно». Гра звучала вже краще. За двадцять хвилин прокинулася Надін. Вона усміхнулася до нього яскравою усмішкою. Ларрі подумав, яка ж вона гарна, і в голові зринув рядок з однієї пісні Чака Беррі: «Надін, люба, це ти?»[285]

— Подивімося, що в нас на сніданок, — промовив він.

Ларрі розклав вогнище, і вони підсіли до вогню, щоб вигнати з кісток нічний холод. Надін скип’ятила вівсянку із сухим молоком, і вони запили її міцним чаєм, завареним у бляшанці, як справжні бомжі. Джо снідав, тримаючи «Ґібсон» на колінах. Двічі Ларрі ловив себе на тому, що усміхається з цього видива, і подумав, що неможливо ненавидіти того, хто любить гітару.

———

Вони поїхали на схід, рухаючись трасою 1. Джо їхав розділовою смугою та інколи виривався й на милю вперед. Якось вони наздогнали його, а він ішов узбіччям, вів велосипед і в чудернацький спосіб ласував ожиною — підкидав ягоду, ловив її ротом і ніколи не промахувався. За годину по тому вони побачили Джо на пам’ятнику Війни за незалежність — він сидів зверху та грав на гітарі «Джима Денді».

За кілька хвилин до одинадцятої вони під’їхали до чудернацького блокпоста, якраз на межі містечка під назвою Оґанквіт. Від узбіччя до узбіччя дорогу їм перегородили три яскраво-помаранчеві сміттєвози. У кузові однієї вантажівки лежало покльоване воронням тіло, що колись було чоловіком. Останні десять днів стояла страшна спека, і вона зробила свою справу — там, де труп не вкривав одяг, було видно живе місиво з білих личинок.

Надін відвернулася.

— Де Джо? — спитала вона.

— Не знаю. Десь попереду.

— Сподіваюся, він цього не бачив. Чи бачив, як гадаєш?

— Можливо, — сказав Ларрі.

Він уже міркував над тим, чому така магістраль, як траса 1, порожня від самого Веллса: дорогою їм трапилося не більш ніж дві дюжини автівок. Тепер він усе зрозумів. Шлях було перекрито. Певне, на іншому боці міста вони побачать скупчення сотень, а то й тисяч машин. Ларрі знав, як вона піклується про Джо. Краще вберегти хлопчика від такого страхіття.

— Навіщо вони заблокували дорогу? — спитала Надін. — Для чого вони це зробили?

— Певне, хотіли зберегти в місті карантин. Гадаю, на тому кінці ми натрапимо на ще один затор.

— Там тільки один труп?

Ларрі поставив велосипед і зазирнув до кузова.

— Ще троє, — сказав він.

— Гаразд. Не буду дивитися.

Ларрі кивнув. Вони провели велосипеди повз сміттєвози й поїхали далі. Траса завернула до моря, і знову похолодало. Довгими похмурими рядами юрбилися літні котеджі. «І це в них люди проводили відпустки? — подумав Ларрі. — Чому б просто не завітати до Гарлему, щоб діти поплескалися в струменях із пожежних гідрантів?»

— Виглядають не надто привабливо, правда? — озвалася Надін.

З обох боків їх обступила квінтесенція дешевого пляжного курорту: автозаправки, ятки з продажу смажених молюсків, готелі в нудотних пастельних тонах, поле для міні-гольфу, цукерня «Молочні нямки».

Ларрі розривався навпіл від цього видовища. Частину його особистості обурювала прикра, потворна вульгарність цієї панорами та жадібність, що перетворила величний природний морський краєвид на придорожній парк розваг для приїжджих сімей. Однак глибоко в його нутрі чувся голос, який шепотів про людей, що сповнювали ці місця й дороги в теплу пору. Дами в капелюхах від сонця та обтислих, замалих для їхніх сідниць шортах. Студенти в смугастих, чорно-червоних футболках для регбі. Дівчата в пляжних сорочках і в’єтнамках. Малі дітлахи з писками, замурзаними морозивом. Ці люди були американцями, і коли вони збиралися разом, від них віяло своєрідною брудною романтикою — байдуже, якщо це були тільки ватаги туристів на лижних базах в Аспені чи юрби нероб, що проводили давні, однак прозаїчні літні ритуали в Мейні, біля траси 1. Тих американців не стало. Вітер відламав від дерева гілляку, і вона збила велетенську пластикову вивіску з будівлі «Молочних нямок» просто на стоянку біля ятки з морозивом — там вона й лежала на боці, наче потовчений ковпак неука[286]. Почала розростатися трава на полі для міні-гольфу. Колись цей відрізок траси між Портлендом і Портсмутом був сімдесятимильним[287] парком атракціонів, а тепер перетворився на дім із муляжами привидів, у яких скінчилося заведення.

— Зовсім непривабливо, — мовив Ларрі. — Та колись, Надін, усе це належало нам. Колись усе це належало нам, хоча ми тут ніколи й не бували. А тепер воно зникло.

— Але не назавжди, — спокійно відказала Надін.

Він поглянув у її чисте, світле обличчя. Відкритий лоб світився, як лампа.

— Я не релігійна людина, інакше б сказала, що здійснилася кара Божа. За сто-двісті років ми все повернемо.

— Та ті вантажівки й за двісті років нікуди не дінуться.

— Ні, однак дороги не стане. Ті машини стоятимуть посеред поля чи лісу, а крізь їхні шини проростуть шолудивник та черевички королеви. То будуть уже не вантажівки, а залишки старовини.

— Гадаю, ти помиляєшся.

— Чому?

— Бо ми шукаємо інших людей, — сказав Ларрі. — І нащо ми це робимо?

Вона замислено глянула на нього.

— Ну… бо так треба. Люди не можуть без інших людей. Хіба ти цього не відчув? Коли їхав сам?

— Так, — кивнув він. — Коли ти сам, починаєш казитися від самотності. А коли з кимось, починаєш казитися