Привид часу - Володимир Іванович Савченко

Галина відчинила овальні дверцята радіорубки і зупинилася на порозі. Тут було її господарство: радіопередавачі, трансляційний вузол, обчислювальний автомат, блоки контролю всього обладнання зорельота. Вона натиснула кілька кнопок: на контрольному щиті спалахнули зелені лампочки індикаторів, стрілки приладів дружно відхилилися праворуч. Жодна червона лампочка не спалахнула — отже, все гаразд.

У нікельованій скобі на сірому корпусі транслятора стирчав букетик сухих коричневих стеблин з шишечками квітів і сухими скрученими листочками. Він нагадав Галині, що востаннє вона була в радіорубці рік тому. Квіти приніс Тоні. Дівчина взяла стеблини — від них ішов сумний запах прілі і пилу.

«Минув рік… На Землі за цей час у мене вже народився б син. Чому син? А може, донька? — Галина всміхнулася. — Ні, нехай син. Неодмінно син. А тут ще ніхто не знає, крім Марини. Навіть Тоні…»

І раптом Галину огорнув неспокій, похолонуло в грудях. Як же тепер буде! Коли вони, як каже Корнєв, полетять до справжньої Г-1920 на спустошеному, «облегшеному» зорельоті, життя стане дуже важке! А вона ж чекає дитину. Ще недавно мріяла, як гулятиме з ним в оранжереї… Як же тепер буде з оранжереєю?

Про що вони там сперечаються? Галина жбурнула букет у сміттєпровід, натиснула важіль на щитку транслятора.

— А що ти скажеш про наш випадок? — спитав динамік густим голосом Корнєва.

— Поширення світла Г-1920 не від неї, а до неї, — пролунав гучний бас Бруно. — Звичайно, причини і там передують наслідку, а не навпаки… Старі і там не перетворюються у підлітків. На цьому тримається світ, усі світи, хоч як вони побудовані. — Він помовчав. — Думаю, поширення антипроменів пов'язане з якоюсь корінною різницею між речовиною зорі і речовиною наших зірок. У чому різниця? Не знаю і не беруся припускати.

— Послухайте, а може… — це пролунав тенорок Стефана Марта. — А може… ніякої зорі взагалі немає?

— Що-о? Як немає? — почулося кілька голосів одразу.

— Правда… Немає там, де ми бачимо її. Невже з цього випливає, що вона знаходиться у протилежному боці — там, де ми її не бачимо?

— А що ж тоді це? — закричав Тоні.

— Так… Марево. Оптичне явище у просторі, яке ми через свою тупість не розуміємо. От і ганятимемося за примарами, блукатимемо у Всесвіті, мов кінь без уздечки.

— Ну, знаєш!

— Зовсім перемудрував!

— Марево! А наші спостереження?

— Якщо навіть там нічого немає, все одно треба летіти, — заявив Бруно. — Встановити, що там справді нічого немає. Дослідники ми чи не дослідники?

— Так, треба летіти, товариші! — рішуче промовив Корнєв.

— А зоря таки є! Повірте старому Бруно! Є!

— Галинко, ти чуєш? — пролунав радісний голос пілота. — Ми летимо до зорі!

— Я чую, Тоні, чую… — молода жінка стояла перед динаміком, обхопивши руками плечі.

«Що робити? Увійти, розповісти їм усе, зупинити їх? Ні. Нехай краще я лежатиму весь час у контейнері УЗП. Коли треба буде працювати, розбудять на кілька днів — і знову. А що, це ідея! І на Землю повернуся зовсім молодою. Галина глянула у дзеркальну шкалу. «Хто ця молода красуня?» — питатимуть люди. І ніхто не повірить, що жінці сто років!

Коли Галина ввійшла у відсік керування, там усе ще точилася суперечка.

— Отже, четверо «за», — підсумував Корнєв. — А ти, Галино?

— Звичайно, за, — лагідно всміхнулася дівчина.

— Твоя думка, Март?

Стефан підвівся, картинно сперся рукою на крісло і промовив, карбуючи кожне слово:

— Тобі більше щастило в прозі, — холодно зауважив капітан.

— Можна і прозою. У сиву давнину це називали: спалити кораблі, — Стефан похмурнів. — Шкода палити! Адже будували самі. Та якщо всі, то і я не відстану… До зорі так до зорі!

Після обіду взялися до діла. Стефан Март замкнувся у радіорубці, поклав біля себе креслення і папки, ввімкнув лічильний автомат. Йому, головному конструкторові корабля, треба було з'ясувати, наскільки полегшити вагу зорельота, що саме викинути у простір, як демонтувати обладнання.

Бруно Аскер і Галина працювали у відсіку УЗП. Витрачати 600 днів на гальмування і новий розгін до субсвітлової швидкості із звичайним прискоренням в 1 g[7] було тепер неприпустимою розкішшю. Фізик придумав спосіб зекономити півтора року.

Галина, насупивши брови, зосереджено паяла останні проводки до схеми. Фізик протягнув проводи від електрощита і вставив у гнізда на панелі мініатюрні, схожі на чорненькі гудзички кристалоїди.

— Усе-таки страшнувато довіряти життя навіть найдосконалішим механізмам, — зітхнув він. — Одна ненадійна деталь, — і ми, обледенілі, мчатимемо мільйони років, аж поки згоримо біля якоїсь зорі.

— Не лякайтесь, Бруно, — тоненьким голоском зауважила Галина. — Вже 15 років ви тільки те й робите, що довіряєте своє дорогоцінне життя усяким механізмам. І нічого. А це навіть не механізми — електроніка.

— Людині все-таки властиво покладатися на себе, — розсудливо