Сутінки - Стефані Маєр

— Навіщо ти вчора організував на стоянці пробку? — поцікавилась я, не дивлячись на Едварда. — Я думала, ти маєш вдавати, що мене не існує, а не злити до чортиків.

— Я не для себе, а заради Тайлера. Повинен був дати йому шанс, — тихенько засміявся він.

— Ти… — хапнула я ротом повітря, як риба, не в змозі підібрати годяще лайливе слово. Здавалося, полум’я мого гніву мало б фізично палити Едварда, а він натомість мав задоволений вигляд.

— Я в жодному разі не вдаю, що тебе не існує, — вів далі він.

— Отже, намагаєшся замучити мене до смерті? Закінчити те, що не вдалося Тайлеровому фургону?

У темно-жовтих очах спалахнув гнів, губи витягнулися у пряму лінію — вірна ознака зникнення жартівливого настрою.

— Белло, ти просто смішна, — у тихому голосі забринів холод.

Пальці мої нервово затремтіли — так сильно захотілося заїхати по чомусь. Дивно: зазвичай потяг до насильства для мене не характерний. Я повернулася до Едварда спиною і пішла геть.

— Стривай! — гукнув він. Я йшла далі під дощовими струменями, голосно хлюпаючи по калюжах. Він не відставав, легко наздоганяючи мене.

— Вибач, це було грубо, — сказав він, ідучи поряд. Я проігнорувала репліку. — Не кажу, що це неправда, — продовжував він, — але все одно говорити це тобі було грубо з мого боку.

— Чому б тобі не дати мені спокій? — пробурчала я.

— Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, — засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.

— Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? — сухо запитала я.

— Ти знову починаєш. Я зітхнула.

— Ну гаразд, що ти хотів запитати?

— Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…

— Це жарт, чи що? — перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.

Очі посміхалися лукаво й весело.

— Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?

Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.

— На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?

Оце так сюрприз.

— Що? — не розуміла я, куди він хилить.

— Ти не проти, щоб тебе підкинули до Сієтла?

— Хто? — заінтриговано запитала я.

— Я, звичайно, — чітко вимовив він кожен склад, ніби розмовляючи із розумово неповноцінною.

Я досі не могла вийти зі ступору.

— Навіщо?

— Ну, я планував найближчим часом навідатися в Сієтл і, правду кажучи, не впевнений, що твій пікап витримає дорогу.

— Пікап у відмінному стані, спасибі велике за турботу.

Я знову рушила, але подив був завеликим, щоб підтримувати належний рівень гніву.

— А скільки разів тобі доведеться заповнювати бак? — Едвард знову наздогнав мене.

— Не розумію, чому відповідь на це питання має тебе обходити.

Клятий власник блискучого новенького «вольво»!

— Марнування вичерпних ресурсів Землі стосується кожного.

— Едварде, давай по-чесному, — я відчула, як тілом пробігають іскорки, коли я вимовляю його ім’я. Ненависне почуття. — Я тебе не розумію. Я вважала, ти не хочеш зі мною дружити.

— Я сказав, що було б краще, якби ми не дружили, проте не говорив, що не хочу стати твоїм другом.

— О, дякую, тепер усе зрозуміло, — сарказм дався мені нелегко. Я відчула, що зупинилася. Наразі від дощу нас захищав дах кафетерію, і я могла краще роздивитися Едвардове обличчя. Що, понад усякий сумнів, не сприяло чіткості мислення.

— Для тебе було б… безпечніше не дружити зі мною, — пояснив він. — Але я стомився тікати від тебе, Белло.

Коли він говорив останнє речення, його очі яскраво засяяли, а голос забринів щирим почуттям. Я вмить забула, як треба дихати.

— Ти поїдеш зі мною в Сієтл? — запитав він, не змінюючи тону.

Не здатна говорити, я лише кивнула.

Він на мить усміхнувся, потім набрав серйозного вигляду.

— Тобі насправді варто триматися від мене подалі, — попередив він. — Побачимося в класі.

Він круто розвернувся і пішов назад по доріжці, якою ми щойно йшли.

Розділ 5

Група крові

На англійську я йшла, наче в тумані. Навіть не відразу зрозуміла, що коли я зайшла в клас, урок уже почався.

— Дякую, що вирішили приєднатися до нас, міс Свон, — довелося вислухати принизливий коментар містера Мейсона.

Я почервоніла і щодуху кинулася на місце.

Лише по закінченні уроку я помітила, що Майк не сидів поруч, як завжди. Совість зашипіла всередині. Але вони з Ериком звично зустріли мене біля дверей, тому я дійшла висновку, що маю надію на прощення. Дорогою Майк потроху повертався до нормального стану, його запал зростав пропорційно розповіді про прогноз погоди на вихідні. Згідно з прогнозом дощ мав на пару днів припинитися, тому, можливо, нам нарешті вдасться здійснити подорож на узбережжя. Я намагалася виказувати побільше ентузіазму — як компенсацію за вчорашнє розчарування. Це було нелегко; дощ не дощ, а поїду я туди не раніше, як рак свисне, і то коли пощастить.

Решта ранку промайнула як одна велика розмита пляма. Було важко переконувати себе, що нещодавня розмова з Едвардом, те, як він дивився на мене, — не плід моєї уяви. Можливо, це просто реалістичний сон, який я сплутала з життям. Такий варіант подій здавався вірогіднішим за те, що я хоч трохи цікавлю Каллена.

Тому коли ми з Джесикою зайшли до кафетерію, я відчувала водночас і нетерплячку, і острах. Хотіла поглянути Едварду в обличчя, побачити, чи він знову — холодна, байдужа маска, яку я знала протягом останніх тижнів. Або переконатися, що якимось дивом я справді чула сьогодні вранці саме те, що мені здалося.

Джесика без кінця щебетала про плани щодо балу — Лорен і Анжела запросили Ерика з Тайлером, вони збиралися йти великою компанією, — не звертаючи уваги на те, що я її не слухаю.

Хвиля розчарування охопила мене, коли мої очі безпомилково знайшли Калленівський столик. За ним сиділо четверо, Едварда там не було. Він пішов додому? Морально розчавлена, я пленталася у черзі за балакучою Джесикою. У мене пропав апетит, я купила тільки лимонад. Все, чого мені хотілося, — сидіти і сердито дутися на ввесь світ.

— Едвард Каллен знову витріщається на тебе, — зауважила Джесика, пробивши стіну байдужості його ім’ям. — Хотіла б я знати, чому він сьогодні сидить сам.

Моя голова підскочила вгору. Я простежила погляд Джесики і побачила Едварда з небезпечною посмішкою на вустах — він пильно дивився на мене з-за порожнього столу у протилежному від звичного Калленівського кінця кафетерію. Тільки-но зустрівшись