Olya_#1 - Володимир Худенко

Сканер на вході в клуб зафіксував її посвідчення криптографа, і закудланий кароокий хлопчина в червоному спортивному комбінезоні підійшов до них, приязно всміхаючись.

— Такого у нас не дозволяється, — мовив він до Олі. — Якщо ви тільки не з офіційним візитом.

Ще раз всміхнувся і простягнув руку в робочій рукавичці-контролері.

— Це Жан, — Мар’ям поклала руку хлопчині на плече. — Він допоможе нам сконектитись. Надіюсь, ти не проти?

Вона лукаво всміхнулась.

Оля ж мовчки зняла з шиї картку і простягла хлопчині.

— Не переживайте, я все поверну, — заспокійливо протараторив він, забираючи картку. — Я адмін у цьому клубі, можете кого завгодно спитати. В певному сенсі — ми колеги, хех…

Процес активації mass-атаки …

Агенти очікують

Агенти в системі

Антитіла дезактивовано

Локальна мережа Red Hot Club під контролем

Сектор глобальної мережі Okinawa-Net під контролем

Сектор глобальної мережі Skytek під контролем

Інтерфейси користувачів під контролем

Синхронізація системи… — замиготіло перед Олиним поглядом.

Це значило, що бомбу активовано, і спритні боти з маленького мутного кристала почали неконтрольовано ділитись, наповнюючи собою все навкруг. Вони проникали в систему через станцію техобслуговування і роїлись тепер у всіх її секторах і поза ними, формуючи хаотичні ланцюги новоутворень і заміщаючи ними під виглядом екстрених оновлень глобального протоколу все, до чого могли дотягнутись, це значило, зокрема, що в самій системі і у всіх її користувачів — підлітків на стоянці, кудлатого Жана, Мар’ям, у всіх них всередині зараз неконтрольовано розростається маленька і нахабна псевдо-Оля, сотні, тисячі і мільйони нахабних псевдо-Оль…

Але вона недооцінила можливий радіус ураження. Системи авіамобіля дали такий поштовх процесу, що той пішов концентричними хвилями, а це значило, що в неї є з півгодини до тої миті, коли процес стане неконтрольованим, і десь година до того, поки вона вже не зможе самостійно знищити своїх нескінченних близнят, і вони будуть жерти ресурси всіх доступних систем та мереж, аж поки в ситуацію не втрутяться безпекові підрозділи Skytek.

Значить, треба поквапитись.

Жан провів їх у підвал клубу, там серед купи різноманітної апаратури тулились скраю кабінки локального підключення — він завів їх у парну. Замизкані стіни, органічні кабелі гамузом, два шезлонги з системами вентиляції легенів…

«Респіратори», — констатувала Оля. Як для Європи, це було варварство, але… Ну нехай.

Хлопчина підійшов до настінної шафки і зняв звідти ампулку ін’єктора, підійшов до Мар’ям. Та, ставши коло шезлонга, зняла лямки сукні і оголила бліду кістляву спину, Жан завченим рухом уколов її між хребців. Тоді вона вляглася в шезлонг, і він допоміг їй надягти маску.

— Дозволите ввести вам дефендер? — широко всміхнувся парубок. — Аби нічого не завадило сну… Тут все нормально, можете просканувати.

Олю аж понукало сказати: «Там не все нормально, дурню, там в ін’єкторі Я, і в тобі, і в усіх навкруг в радіусі кварталу… Хех!». Вона ледь не розсміялась, але натомість просто кивнула і підняла светр та майку. Хлопець торкнувся їй між хребців і поміг надягти маску, як вона вклалась.

— А оце…

Він взяв з панелі приладів «Глок» — такий простенький, для самозахисту.

— …Аби ви не махлювали, окей? А то встрелю вам в око!

Таймер в кутку Олиного погляду показував, що до втрати контролю над атакою хвилин двадцять, треба поспішити…

Хлопчина розсміявся своєму жарту і всівся за контрольну панель, розвернув над нею два широкоформатних екрани.

— Ваша подруга вже в дрімі… — прокоментував він. — Поспішіть за нею, нумо! — знов гигикнув він.

— Ти дурень, — глухо мовила Оля через кисневу маску.

— Що? — відхилився парубок від панелі і знов підняв з неї лазерний пістолет.

Оля мляво вказала йому на центр кімнатки.

Той, широко вирячивши очі, повільно став, куди вона сказала, і приставив дуло лазерного пістолета до своєї скроні. І натиснув кнопку зняття з запобіжника.

— Не треба, чуєте… — пролопотів він. — Не треба, повірте, я тут… тут ні при чому. Вона попросила, я простий адміністратор нічного клубу, послухайте, будь ласка, що я міг зробити? Ви знаєте, хто вона — хто її…

Оля приклала пальчик до труби маски, і хлопчина замовк на півслові.

Після цього вона відкинула голову і заплющила очі.

4.

Спочатку вона відчула холод. Нестерпний холод, що пробирав до кісток. Холод і більш нічого, а потім віддалений свист, свист та завивання. Потім їй почало обпікати лице і руки, шию. Потім вона розплющила очі і побачила сніг. Сніг і лід — її повіки заледеніли. Вона стояла колінами в снігу, а навкруг неї моталась сніговиця. Її руки заніміли — вони були зв’язані за спиною чимось холодним і колючим, гострим — воно вже розрізало їй зап’ястя до крові.

Вона дихнула паром і прокашлялась, а тоді підняла погляд. Перед нею стояли четверо людей у якихось стилізованих під військові скафандрах — один зелений, другий жовтий, синій і рожевий. У всіх у руках була певна вигадана ретрофутуристична зброя — якась зубчата центрифуга у синього, щось схоже на арбалет у жовтого, якийсь величезний ятаган у зеленого і лише у рожевого — лазерний «Глок», такий простенький — для самозахисту.

Рожевого вона знала — це була Мар’ям.

Та врешті — усіх вона тут знала з її параметричного образу; оце вони, її головорізи — синій мав мережевий нік «Череп», вісім убивств у дрімах, широкоплечий і коренастий темношкірий