Olya_#1 - Володимир Худенко
— Ми вже тебе зачекались, — протріщала Мар’ям. — Думали, ти злилась. Але ти ще тупіша, ніж я думала…
Триклятий тріскучий сміх!
— Сьогодні буде не двобій, як ти, мабуть, уже зрозуміла…
Мар’ям підійшла до Олі, присіла перед нею, взяла її за підборіддя і різко смикнула — зазирнула їй в очі.
— … Сьогодні буде полювання. На тебе.
Вона противно хихикнула.
— Але полювати буду не я, а мої друзі. Я тебе лише вб’ю, коли вони тебе зловлять, — вона обернулась до трійки. — Це буде моє посвячення в клуб.
Синій хихикнув.
— Твої штучки тут не діють… — басовито мовив він і крутнув головою, — це все НАША територія.
— Мисливські угіддя, — мелодійно засміялась жовта.
Оля простежила за їхніми поглядами — навкруг розкидалось давно зруйноване, покинуте, засипане снігом місто. Над зчорнілими остовами хмарочосів стелились низькі свинцеві небеса, крізь які ледь-ледь пробивалося тьмяне світло. І скрізь вила хурделиця — вона вже встелила вічними снігами нижні яруси міста, і тепер лише найвищі будівлі виглядали з тих немислимих заметів.
Пейзаж був знайомий Олі — арени для кібер-полювання не відрізнялись різноманітністю, оця, наприклад, — реконструкція якогось розбомбленого російського мегаполісу на колоніальній планеті, в снігах ядерної зими…
— Але ми навіть дамо тобі фору! — пробасив синій. — Півгодини! Можеш тікати, куди тобі заманеться…
— Череп! — скрикнула жовта. — Півгодини?
— Нехай, — поблажливо засміявся той і скинув на плече свою смертоносну центрифугу.
— Який ти щедрий!.. — пирхнула жовта, а Мар’ям знов противно захіхікала.
Оля знов опустила погляд і роздивилась, чого їй було так холодно — вона була вдягнена лише у обірвану та закривавлену старомодну весільну сукню.
Вона скрушно хитнула головою і проговорила сама до себе мовою, яку тут навряд чи хтось розумів до ладу:
— Blyad', u ehtih loshkov dazhe chuvstva yumora net!
— Що? — протягла Мар’ям.
Оля натомість встала і піднесла до очей розірваний шматок іржавого колючого дроту, котрим були зв’язані її руки, — стала зацікавлено роздивлятись.
Усі четверо мисливців на мить заціпеніли, але тут зелена верескнула і розмахнулась своїм величезним ятаганом… Його широке лезо пройшло крізь Олю, не завдавши їй ніяких пошкоджень, — немов вона була безтілесна. Зелена застигла, вражено кліпаючи, а Оля раптом підняла праву руку з лазерним «Глоком» і вистрілила їй в живіт, та впала, скорчившись, і випустила ятаган — її пропалило наскрізь.
Мар’ям зиркнула на свої руки — пістолета в них не було. Решта двоє злякано позирали на підстрелену подругу. Та валялась у снігу, болісно стогнучи, і прикривала руками опік. Ольга обійшла її і націлила пістолет в її голову.
— Ні-і-і! — пронизливо заверещала рудоволоса і закрилась руками.
Промінь мигнув, пропаливши їй долоні і голову — вона розкинулась на снігу і, разів зо два смикнувшись, затихла. Оля перевірила заряд пістолета і підняла ліву руку — клацнула пальцями. Тої ж миті її вбрання змінилось на штани з емблемами «Voskhod. Net» на обох колінах і великий в’язаний светр жовтуватого кольору, на босих і обморожених до того ногах з’явились спортивні кросівки, волосся сплелося в косу.
— Тобі не можна… — несміливо пролопотіла Мар’ям, дивлячись на труп подруги, — ці штучки … ми вб’ємо тебе! І твоїх рідних…
Ольга зиркнула на неї і присіла над трупом. Відкинула руде пасмо, немов роздивляючись опік.
— Треба бути повним придурком, щоб сотворити таке з криптографом Skytek, це точно, — прокоментувала вона, так і дивлячись на опік. — Але ви і є придурки.
Вона підняла погляд і довго, пронизливо дивилась на них, а тоді продовжила з цікавістю розглядати опік.
— Круті мисливці, так? Головорізи… Розпоряджаєтесь чужими життями? Твої круті друзі, так? — підняла вона погляд на саму Мар’ям і якось незвично, вкрай недобре всміхнулась.
— Мені не потрібні «ці штучки», щоб хакнути оцей от дрім.
Вона обвела руками вкруг себе, немов ловлячи завірюху.
— Такі арени… — задумливо промовила, — незаконні і неліцензовані, самі розумієте — охочих у них дрімати не так багато. А тому вони всі досить одноманітні і їх розробляє обмежена кількість людей. Зазвичай пов’язаних із криміналом. Конкретно оцей, наприклад, розробляла я.
Мисливці ошелешено зиркали.
Вона піднялась.
— О ні, ні! Не намагайтесь відконектитись, — замахала вона руками. — Нічого не вийде. Я закрила вас тут наглухо. І не намагайтесь тягнути час — я стисла цей дрім так, що в ріал-таймі він навряд чи триватиме довше десяти хвилин, та й то… це якщо ви сидітимете тут літ із двісті, але… двісті літ ви тут не просидите, і рік не просидите — ваші костюми як мінімум розрядяться, і ви позамерзаєте.
Синій і жовтий перезирнулись, а Мар’ям так і зирила остовпіло на Олю.
— Буде так… — сказала Оля, — звідси вийде лише один. Один з вас.
Вона показала рукою з пістолетом на синього та жовту.
— А щоб мені було простіше вибрати — влаштуємо змагання. У змаганні беруть участь… ви двоє, — вона знов тицьнула на синього та жовту. — Ви будете полювати один на одного. Один із вас приносить мені голову іншого, просто відтинає голову і приносить. Затим… — Оля задумалась. — Дубарина яка!..
Вона морозко здригнула плечима, і тут же перед нею розгорілось багаття. Невелике, але яскраве.
— О, так краще, — продовжила вона. — Так от… На чому я спинилась? — доторкнулась стволом лазерного пістолета до чола. — Тому з вас двох, хто принесе мені голову іншого, я доручу убити оцю, — вона тицьнула пістолетом на Мар’ям. — І потім він матиме право зі мною покинути дрім. І ще… одному з вас я дам фору — хвилин десять, щоб заховатись, зробити засідку, я не знаю…
Вона показала собі за спину.
— Отой зруйнований хмарочос виглядає вельми симпатично. Але справа ваша… Фору отримує той, хто відділить голову зеленої і дасть мені.
Оля невинно всміхнулась.
— Хто це буде?
Синій та жовта знов перезирнулись. Постовбичили з хвилю на місці, а потім синій зробив рішучий крок вперед і скинув з плеча центрифугу — вона утробно загарчала і розкрутилась. Синій заніс центрифугу над трупом.
— Blyad', та не на мене, дурень! — сердито скрикнула Оля. — Одтягни її подалі, а тоді шинкуй, еге?
Синій узявся за скафандр трупа і потяг його подалі. У цей час жовта зірвалась із місця і стрімко побігла в бік того зруйнованого хмарочоса.
Оля провела її поглядом і крикнула до синього крізь завірюху.
— Забий! Кинь її! Іди доганяй жовту!
Він дременув туди ж.
Тоді Оля знову клацнула пальцем — раз і ще раз.
На першому клацанні труп жовтої віддалік зник, немовби розчинившись у снігу. На другому —
