Діти Дюни - Френк Херберт

— Чи принцеса Венсиція має для мене якесь особливе завдання? — спитав Тийканік. Його голос залишався хрипким, але тепер у ньому з’явилася різкість.

— Ти маєш погану звичку перебивати мене, — сказала вона.

Тепер посміхнувся він, показавши масивні зуби, що блищали у світлі екрана.

— Інколи ви нагадуєте мені вашого батька, — промовив він. — Завжди це ходіння околяса, перш ніж дати делікатне… гм, доручення.

Вона відірвала від нього погляд, аби приховати гнів, і спитала:

— Ти справді думаєш, що ці лазійці зведуть мого сина на престол?

— Це цілком можливо, принцесо. Ви мусите погодитись, що бастарди Пола Атріда були б для цієї пари лише ласими шматками. А коли ці близнята зникнуть…

Він знизав плечима.

— Онук Шаддама IV буде логічним спадкоємцем, — сказала вона. — Себто, якщо ми зможемо відвести заперечення фрименів, Ландсрааду й ДАПТ, не кажучи вже про тих Атрідів, які залишаться живими і які могли б…

— Джавід запевняє мене, що його люди з легкістю займуться Алією. Леді Джессіку я не зараховую до Атрідів. Хто ще зостається?

— Ландсраад і ДАПТ підуть за прибутком, — промовила вона. — Але як бути з фрименами?

— Ми втопимо їх у їхній релігії Муад’Діба!

— Це легше зробити, ніж сказати, мій любий Тийканіку.

— Я бачу, — погодився він. — Ми знову повертаємося до цієї давньої суперечки.

— Дім Корріно робив і гірші речі, аби здобути владу, — сказала вона.

— Але щоб прийняти цю… цю релігію Магді!

— Мій син тебе поважає, — промовила вона.

— Принцесо, я палко прагну застати день, коли Дім Корріно поверне собі законний престол. Як і кожен сардаукар, що зостався на Салусі. Але якщо ви…

— Тийканіку! Це планета Салуса Секундус. Не впадай у прірву лінивства, що так поширилося у теперішній Імперії. Повна назва, повний титул — дбайливе ставлення до кожної деталі. Такий підхід змусить Атрідів віддати свою кров піскам Арракіса. Кожна деталь, Тийканіку!

Він знав, чому вона влаштувала цю атаку. То була частина витончених хитрощів, які вона перейняла від сестри Ірулан. Але відчував, що втрачає ґрунт під ногами.

— Ти мене чуєш, Тийканіку?

— Чую, принцесо.

— Я хочу, щоб ти прийняв цю релігію Муад’Діба.

— Принцесо, я піду за вас у вогонь, але це…

— Це наказ, Тийканіку!

Він ковтнув слину й зиркнув на екран. Лазійські тигри завершили трапезу й тепер лежали на піску, закінчуючи туалет, їхні довгі язики облизували передні лапи.

— Наказ, Тийканіку. Ти зрозумів мене?

— Слухаю та корюся, принцесо. — Його голос не змінив тону. Вона зітхнула.

— Ах, якби ж мій батько був живим…

— Так, принцесо.

— Не передражнюй мене, Тийканіку. Я знаю, як тобі це неприємно. Але, якщо ти подаси приклад…

— Він може не наслідувати його, принцесо.

— Наслідуватиме. — Вона вказала на екран. — Мені спало на думку, що левенбрех може стати проблемою.

— Проблемою? Якою?

— Скільки людей знає про цих тигрів?

— Цей левенбрех, який їх тренує, один пілот транспортного корабля, ви і, звичайно… — Він стукнув себе по грудях.

— А закупники?

— Вони нічого не знають. Чого ви боїтеся, принцесо?

— Мій син, скажімо так, вразливий.

— Сардаукари не розкривають таємниць, — промовив він.

— Як і мертві.

Вона простягла руку й натисла червону клавішу під освітленим екраном.

Лазійські тигри відразу ж підвели голови. Встали, глянули на узгір’я, на левенбреха. Рухаючись як один, обернулися і почали стрибками здійматися узгір’ям.

На вигляд спокійний, левенбрех натис клавішу на консолі. Зберігав певність рухів, але, оскільки коти продовжували бігти в його напрямку, запанікував, дедалі сильніше натискаючи клавішу. На його обличчі з’явився приголомшений вираз, а рука шарпнулася до робочого ножа при поясі. Цей рух був запізнілим. Пазуриста лапа вдарила його в груди й звалила на землю. Коли він упав, другий тигр ухопив його зубами за шию і трусонув, переламавши хребет.

— Дбайливе ставлення до кожної деталі, — промовила принцеса. Обернулася і застигла, побачивши, як Тийканік витяг ножа. Але він простяг його їй, руків’ям уперед.

— Можливо, ви хотіли б скористатися цим ножем, щоб зайнятися іншою деталлю, — сказав він.

— Вклади його назад у піхви й припини клеїти дурня! — розлютилася вона. — Часом, Тийканіку, ти намагаєшся мене…

— Він був хорошим чоловіком, принцесо. Одним із моїх найкращих.

— Одним із моїх найкращих, — поправила вона його.

Він глибоко, з тремтінням зітхнув і сховав ножа в піхви.

— А що з моїм пілотом корабля?

— Це матиме вигляд нещасного випадку, — сказала вона. — Порадиш йому бути вкрай обережним, коли він повертатиме нам тигрів. І, очевидно, коли доставлятиме наших звіряток людям Джавіда. — Вона глянула на його ніж.

— Це наказ, принцесо?

— Так.

— Тож чи маю я впасти на ніж, чи ви самі займетесь цією, гм, деталлю?

Вона глянула на нього з удаваним спокоєм, її голос був похмурим.

— Тийканіку, якби я не мала цілковитої певності, що з мого наказу ти впав би на свій ніж, ти не стояв би тут поруч зі мною озброєний.

Він ковтнув слину, не зводячи очей з екрана. Тигри знову жерли.

Вона уникала споглядати цю сцену й далі вдивлялася в Тийканіка, кажучи:

— Також сповістиш наших закупників, аби більше не привозили пар дітей, які відповідають опису.

— Як накажете, принцесо.

— Не розмовляй зі мною таким тоном, Тийканіку.

— Так, принцесо.

Її губи стислися в рівну лінію, тоді вона запитала:

— Скільки ще пар костюмів у нас зосталося?

— Шість комплектів, зокрема дистикости й піщане взуття, усі з нашитими відзнаками Атрідів.

— Матеріал так само розкішний, як і в тієї пари? — вона кивнула в бік екрана.

— Гідний королівської родини, принцесо.

— Дбайливе ставлення до деталей, — сказала вона. — Одежу буде вислано на Арракіс як подарунки для наших королівських родичів. Це будуть подарунки від мого сина, розумієш, Тийканіку?

— Цілком, принцесо.

— Нехай він напише відповідного листа. Слід указати, що він надсилає цей нікчемний одяг на доказ своєї відданості Дому Атрідів. Щось таке.

— І з якої нагоди?

— Це має бути день народження, свято чи щось схоже, Тийканіку. Залишаю це на твій розсуд. Я тобі вірю, мій друже.

Він мовчки глянув на неї.

Її обличчя скам’яніло.

— Ти справді мусиш це знати. Кому ще я можу довіряти після смерті мого чоловіка?

Він стенув плечима, думаючи, що вона достеменно уподібнилася до павука. Недобре було б вступати з нею в ближчі стосунки, як це, за його підозрою, зробив левенбрех.

— І, Тийканіку, — озвалася вона, — ще одна деталь.

— Так, принцесо.

— Мого сина вчили правити. Настане час, коли йому доведеться взяти меч у