Алмазна труба - Іван Антонович Єфремов

Султанов повернувся до багаття і ліг на пісок. Чурилін підсунув під голову товариша торбинки і став на коліна.

— Полежте, Арсенію Павловичу, я пройду вперед, — він показав ліворуч, де за широкою обмілиною і блискотливою в сонячному промінні водою нагромаджувалася купа переплетених сірих колод.

Султанов сів.

— Максиме Михайловичу, от що… — він зам’явся. — Якщо я зовсім розхворіюсь, то ви ідіть самі. Потрібно, обов’язково потрібно комусь врятуватися. Я серйозно. Я не жартую! — Султанов розсердився, побачивши посмішку Чуриліна.

— Облиште, дорогий! Спочиньте — і все пройде. Якщо вийдемо, то обидва! — голосно сказав Чурилін, сам не знаходячи в своєму тоні необхідної впевненості. — Ну, я пішов! — і, піднявши бердану, він поволі поплівся по піску та хрустких галечних обмілинах на пересікання крутого коліна; Чуриліну залишилося піти далі вниз по ріці, щоб оглянути долину нижче залому.

Страх, що охопив його, не проходив, як Чурилін не намагався справитися з ним. Як хотілося Чуриліну швидше повернутися у звичний світ карт, книг, наукових досліджень, віддати своїй країні багатства, сховані під мохом та мерзлотою боліт Амнунначі, мати час для тихого, спокійного роздуму за мікроскопом, для бесід з товаришами! Невже так і не доведеться повернутись туди, де немає мошки, вічно вологого одягу, їдкого диму!.. І безперервної гонки вперед, уперед…

Чурилін пересік коліно і повернув вздовж берега.

Він йшов і думав про Султанова. «Що примушує людей іти на такі небачені, нікому невідомі подвиги? Якщо ми вийдемо, — хіба хто-небудь дізнається про стійкий героїзм цієї людини? Пережите швидко зітреться, забудеться, здасться важким сном, — хто ж розповідає серйозно про сни? А якщо ми не вийдемо, також ніхто не дізнається. Більше того, скажуть: загинули від невмілості, необережності… А в Султанова там, в далекім світі, за тисячі кілометрів, життя, щастя, любима жінка, яка чекає давно, тривожно й нетерпеливо».

Праворуч, на протилежнім березі, почувся шум. Хрустіла галька, тихо шелестіла суха трава. Чурилін опам’ятався від задуми, подивився, і серце його сильно заколотилося.

Під уступом берега, зайшовши по ратиці у воду, стояв великий самець-лось. Могутнє тіло його здавалося здалека зовсім чорним. Широкі роги, як долоні велетня з розчепіреними гострими пальцями, були світлими, а між ними, повернуті в бік Чуриліна, іжицею стирчали великі розтруби вух. Лось вдивлявся в завмерлого на місці геолога. От він схилив голову, виставив роги і випустив хрипке «уоп». Чурилін не ворухнувся, до болі стиснувши в кулаці ремінь бердани.

Лось повернувся й відразу став іншим-сухорлявим, горбатим, на височенних ногах. У повадці тварини відчувались щосекундна готовність до стрімкого бігу, прихована енергія зведеної пружини. Величезна горбоноса голова піднялася, на горлі настовбурчилась шорстка чорна борода, крутий загривок визначився те різкіше. Потім лось розставив широко ноги, ткнувся носом у воду і ввійшов у ріку. Чурилін рвонув з плеча бердану. Лось враз повернувся. Клацнув знятий з запобіжного зводу затвор і Чурилін послав кулю в високий загривок тварині, що плигнула на берег. Лось спіткнувся, упав, скочив знову. Грім від другого пострілу залунав по ріці, і тварина щезла в кущах. В нестямі Чурилін кинувся в ріку, високо піднімаючи бердану. Течія збивала його з ніг, але він переборов її і незабаром був на протилежному березі. В десяти метрах від води, у високій траві, виднілося чорнувато-буре тіло. Чурилін обережно наблизився де нього й упевнився, що звір мертвий. Лось лежав, відкинувши голову, що сперлася на ріг, передні ноги зігнулися в колінах. Чудова могутність тварини відчувалась і в нерухомім трупі.

Чурилін не був справжнім мисливцем. Ставши народне коліно, він погладив морду лося жалкуючи за тим, що трапилося. Як би то не було, але шістнадцять пудів чудового м’яса міняли долю геологів.

Чурилін випростався, спершись на бердану, оглянувся й побачив на ріці ще один залом на чверть кілометра нижче. Дальший шлях ріки зникав за густою лісовою щіткою. Проте ця щітка в одному місці знижувалася, і там бовванів гірський схил, що підходив впритул до ріки.

«Якщо ріка ввійде в ущелину, будуть пороги, але за ломи скінчаться», — подумав Чурилін. Він швидко випотрошив лося, взяв губи, серце, шматок м’яса, позначив місце високою жердиною і перебрався через ріку по верхньому залому, до речі, старанно оглянувши його.

Ситна м’ясна їжа спочатку ще більше ослабила мандрівників, але ранком Чурилін і Султанов помітно підбадьорилися.

За останнім заломом Мойеро прийняла до себе праворуч велику річку Долина звужувалася відроги плямистих, чорно-жовтих від осінніх модрин гір спускалися до ріки, течія якої все прискорювалась. Тьмяна, свинцева поверхня води немов дихала, плавно здіймаючись і опускаючись Галечні коси височіли, як кріпосні вали. Швидко залишалися позаду обмілини, дерева, чорні вимоїни. От скелі насунулися зовсім близько, зашуміли хвилі, вся ріка вкрилася струменистими борознами і гостроверхими пінявими гребінцями. Вода заливала пліт, який нісся по шивері[23]. Декілька тривожних хвилин — і пліт знову вийшов на простору воду, що мірно здіймалася.

Швидкий рух бадьорив стомлених людей. Нарешті в повній мірі їх охопила веселість здобутої перемоги.

Мине небагато часу — і тисячі людей прийдуть туди, де томилися вони обидва в полоні лісів та боліт. Могутність праці розітне непрохідні простори дорогами, розчистить ліси, висушить болота. Шум машин і яскраве електричне світло вріжуться в темну мовчанку тайги.

— Сергію Яковичу, телеграма з Хатанги. Мабуть, від Чуриліна.

— Що? Давайте, швидше! — професор поквапно розкрив і прочитав телеграму. Вона випала з його рук. — Нічого, я сам підніму… Йдіть, з ними все гаразд, повертаються.

Залишившись наодинці, Івашенцев перечитав короткий текст: «Все, що шукали, знайдено, повертаємося літаком, здорові. Чурилін Султанов».

Професор Івашенцев підвівся і низько вклонився телеграфному бланкові, якого він бережно поклав на стіл.