Алмазна труба - Іван Антонович Єфремов
Коло погасаючого багаття запала мовчанка. Співбесідники тихенько розходились один за одним. Чурилін сидів, глибоко замислившись. Останні спалахи полум’я кидали червоні відблиски на його сухе обличчя. Проти Чурилін а сидів, спершись ліктем на в’ючну торбу і спокійно посмоктуючи люльку, чорнобородий, схожий на цигана, його помічник Султанов.
Ківш Великої Ведмедиці перекосився в чорному небі — надходив глухий час ночі. В густому лісі понуро і лунко закричали сови.
«До закінчення польового сезону залишилося не більше як місяць, — думав Чурилін, — ще один короткий маршрут… Ї якщо повернутися знову з невдачею, мабуть, роботи будуть припинені. В цих неосяжних лісистих горах потрібні десятки партій, десятки років дослідження. Але, у всякому разі, потрібно затримати експедицію якомога довше, необхідно розбити її на маленькі групи, щоб встигнуть зробити якнайбільше маршрутів».
На південному схилі горба посипалось дрібне каміння. Чуоилін і його помічник насторожилися. Неясний шум наближався. Потім в світлове коло багаття з темноти просунулася собача морда з гострими вухами, що стирчали. Почулося важке дихання верхового оленя. До вогнища під’їхав евенк з пальмою[9] в руці. Спираючись на неї, він легко скочив з оленя, і олень зараз же ліг. Кругле обличчя евенка посміхнулось. Він спитав, де начальник, і протягнув Чуриліну конверт з великою сургучевою печаттю.
— Василіванич попросить скоро тобі давай. Я кругом темно їхав, — і з цими словами евенк вийняв довгу люльку.
Чурилін подякував віснику, запросив поїсти ї обіцяв дві плитки пресованого чаю. Розворушивши багаття. Чурилін розпечатав конверт і розгорнув аркуш голубого паперу, прочитав. Очі його звузились і заблищали недобрим вогником.
Султанов уважно подивився на нього і напівголосно спитав:
— Погана звістка, Максиме Михайловичу?
Замість відповіді Чурилін протягнув йому листа. Султанов прочитав і закашлявся, поперхнувшись дуже глибокою затяжкою. Обидва вони мовчали. Потім Султанов тихо сказав, дивлячись поверх багаття в ніч:
— Що ж, це кінець…
— Побачимо! — відповів Чурилін. — Тільки мовчіть, Арсенію Павловичу.
Чурилін взяв телеграму і кинув у багаття. Потім вони посідали біля вогнища. Султанов дістав аркуш паперу, почав покривати його вираховуваннями Заготовлені на ранок дрова кінчилися, коли Чурилін і Султанов пішли від погасаючого багаття.
* * *
На світанку наступного дня Чурилін розбудив усіх, коли було ще темно. Два каравани розійшлися в різні боки. Один, в двадцять вісім коней, розтягнувся довгим ланцюжком між ялинами в долині Нюкуорака. вирушаючи з веселими піснями на південь, додому. Чотири чоловіки, що залишились: Чурилін, Султанов, робітник Петро і провідник Микола — з п’ятьма кіньми, нав’юченими до краю, зробили два прощальних залпи, подивились декілька хвилин услід тим. що пішли, і почали спускатися з горба в протилежний бік. Там, за рядами одноманітно розпливчатих гір, чорніли кедровники високого плато на вершині Люлюктакану…
* * *
Просування в’ючного каравану крізь тайгу, похід через недосліджені області, «білі плями» географічних карт! Здавалося б, що може бути романтичніше за підкорення невідомих просторів! Насправді ж лише пильна організація й тверда дисципліна можуть забезпечити успіх подібної справи. А це значить, що звичайно не трапляється нічого непередбаченого: день за днем тягнеться розмірена, одноманітна важка робота, розрахована далеко наперед по годинах. Один день відрізняється від іншого частіш за все кількістю подоланих перешкод і пройдених кілометрів. У важкому поході душа спить, враження від нових місць линуть мимо, ледве зачіпаючи почуття, і механічно відмічаються пам’яттю. Потім, в більш легкі дні чи після вечірнього відпочинку, а ще вірніше, після закінчення походу, в пам’яті виникає низка сприйнятих вражень. Пережита близькість з природою, збагачуючи дослідника, примушує його швидко забути всі знегоди і знову вабить, кличе до себе.
Настали жаркі дні. Сонне поливало важкою, густою спекою м’яку моховиту поверхню боліт. Його світло здавалося мутним від вологих випаровувань перегнилого моху. Різкий запах багульника був схожий на запах пряного вина, що вже перебродило. Спека не обманювала. Загострені довгим єднанням з природою почуття відгадували наближення короткої північної осені. Ледве помітний відбиток її лежав на всьому: на хвої модрин, що трохи побуріла, на тужно опушених вітах беріз та горобин, на капелюшках деревних грибів, які загубили свою бархатисту свіжість…
Комарі майже зникли, зате мошка, наче передчуваючи близьку загибель, шаленіла, збиваючись у мерехтливі рудувато-сірі хмари.
Маленький караван Чуриліна вже давно йде через великі болота Хортчекану; в серці тайги панує задушна нерухомість. Вітер, що відганяє настирливу погань, — тут рідкий і бажаний гість. На ходу мошка ще не страшна — вона хмарою в’ється позад подорожніх. Але тільки зупинишся, щоб оглянути породу, записати спостереження чи підняти коня, що впав, як сила-силенна мошки вмить обгортає тебе, липне до спітнілого обличчя, лізе в очі, ніздрі, вуха, за комір. Мошка забирається й під одежу, роз’їдає шкіру під поясом, на згинах колін та кісточках, доводить до сліз нервових і нетерпеливих людей. Тому мошка є своєрідний «прискорювач», що обумовлює збільшений темп праці на випадкових зупинках і зводить до мінімуму всякі затримки. І лише під час довгого відпочинку, коли розкладені димокури чи поставлена палатка, настає можливість не кваплячись оглянутися на пройдений шлях.
Чвакали копита коней, порипували ремені і кільця в’юків на сідлах. Величезне болото ховалось попереду в зеленуватому серпанку випаровування. Стовбури сухих скривлених модрин височіли над рідкими і чахлими ялинами. Зосереджена мовчанка, в якій рухався загін, іноді переривалась незлою лайкою на адресу того чи іншого коня. Між іншим, коні, що добре призвичаїлися до тайги за літо, працювали сумлінно. Похнюпивши голови, вони йшли ланцюжком без всяких повідків. Евенк Микола в м’яких мокрих
