Алмазна труба - Іван Антонович Єфремов

Позад усіх ішов із зйомкою Султанов. На його розкриту записну книжку капав піт, липли мошки, залишаючи на сторінках розпливчасті рожеві плями крові.

— Далеко до Хорпічекану? — поставив Чурилін провідникові обов’язкове вечірнє питання. Холодна ніч змушувала всіх присуватися ближче до багаття, розкладеного на невеликому сухому горбку серед болота.

— Не знаю, наша тут не ходи, — відповів провідник, — я думай, його дуже далеко нема. Проте чи завтра, другий день приїдемо.

Чурилін з Султановим переглянулись.

— Двадцять днів вже крутимося навколо Амнунначі[10], — тихо сказав Султанов. — Власне, Хорпічекан — остання річка.

— Так. — погодився Чурилін, — більше немає ніякої зачіпки. Все Амнунначі — суцільна болотистість, низеньке рівне плоскогір’я. Якщо Хорпічекан нічого не покаже, доведеться повертати ні з чим. І так без коней можемо залишитись, зима нас застане.

Тільки на другий день вдалося дійти до таємничого Хорпічекану, нічим не привабливої річки з темною водою, що швидко струмувала між звивистими берегами. З високих підмивів майже доводи звисали шорсткі жмути густої трави. Річка мала чималу глибину, хоч ширина її була не більше трьох метрів.

Провідник ледве знайшов сухе місце, придатне для установки палатки.

Вербнякові та черемхові дрова погано горіли, багаття шипіло і дуже диміло, розганяючи мошку. Ця незручна стоянка була вирішальною. Але що могла дати ця глибока болотиста річка, позбавлена всякого оголення корінних порід? Навіть гальки — показника складу порід у верхів’ях ріки, — не знайшли на в’язкому мулистому дні.

В цей вечір місяць не світив на похмуре болото: прихід на Хорпічекан збігся з переміною погоди. Тьмяні зорі загорялися і гасли, показуючи пересування невидимих хмар. Опівночі мовчазне болото ожило, зашумів вітер, став накрапати дрібний дощ.

Вранці холодний туман швидко піднявся вгору, — прикмета негоди. Без сонця невесела місцевість стала ще похмурішою, рудувата площа болота посіріла, води Хорпічекану здавалися зовсім чорними.

— Доведеться пірнати!

Султанов довгою жердиною ткнув у дно. Намацавши мілке місце, в якому палиця крізь рідку глину упиралася в якесь каміння на дні, Чурилін перший роздягнувся й кинувся у крижану воду.

— От вам три камінці! — крикнув він, вилізаючи на берег. — Біжу одягатися в палатку, а то мошка з’їсть. Бийте, Арсенію Павловичу.

— Вуглистий сланець і діабаз[11], — сказав Султанов, заглядаючи через декілька хвилин в палатку, — все те ж саме.

— Ні, не можу я так кинути почату справу! — Чурилін глянув на Султанова. — Ми підемо на вершину Хорпічекану, в центр Амнунначі. У мене якесь передчуття. Тут щось є, або вся наша справа — погоня за незбутнім… Давайте зав’ючуватися, не гаючи часу.

— Вже й набридло! — засміявся Султанов, обв’язуючи згорнену в тюк палатку. — Тільки подумайте, який вже місяць! Ввечері все розв’язати, розкласти, вранці зібрати і знову зв’язати. І так кожний день!..

Шість днів під безперервним дрібним дощем ішов караван на північний схід. Сліди людини, зимових кочовищ евенків зникли, ні одного порубаного дерева не зустрічалось маленькій партії. Вершина Хорпічекану ховалася в гущавині дрібного ялинника. Озирнувшись назад перед тим, як увійти в зарості, Чурилін побачив позаду майже весь шлях останніх двох днів. У повітрі, що прояснилося на кілька годин, дрижали вологі випаровування, надаючи широкому просторові болота примарний вигляд.

Чурилін і його товариші насторожились: болото пересікали два великих лосі. Вони йшли спокійно, не помічаючи людей. Високі ноги тварин рухалися неквапливо, але розмашистий крок легко й швидко ніс масивні тіла по багнистій, просякнутій водою товщі моху. Передній лось, закинув назад величезні роги, підняв голову і з якимсь презирливим виглядом оглянув покірливі йому простори боліт. Тварини сховались за нерівну сіру гребінку сухих модрин.

— Досадно дивитись, — сказав Султанов. — На отаких довгих ногах ніяке болото не страшне. За день по двісті кілометрів можна пройти! — він з жалем подивився на свої ноги у важких чоботях.

Чурилін розсміявся, а провідник розплився в посмішці, хоч і не зрозумів, про що йшла мова.

— М’ясо, однак, тут буде! — весело сказав евенк.

Почуття тривоги не залишало Чуриліна. Часу на працю, власне, вже не було. Вони рухалися вперед за рахунок часу, необхідного на повернення. І все-таки маленький загін все глибше забирався у віддалені від великих річок безлюдні болота.

Центр Амнунначі цілком відповідав назві, яку дали йому евенки: це була зовсім безлісна рівнина, покрита купинястою сухою травою, на сіро-жовтій поверхні якої вирізнялися темні плями мохових полян. Рівнина поступово знижувалась, охоплена на горизонті ледве помітною щіткою низького лісу. Тільки ліворуч горизонт закривався чорніючою рівною пеленою: там місцевість, напевне, мала більш крутий спад, і вдалині виступали далекі гори. Через годину небо затягнулося рівною свинцевою смугою, знову замрячив дощ. Величезний простір труднопрохідних боліт, в яких загубилися чотири мандрівники, давив і пригнічував, вселяючи думки про нестаток людських сил. Як би не хотілося людині вибратися звідси, але тільки тижні, тільки місяці одноманітного шляху та. безмірне терпіння могли звільнити її з цього полону. І не випадково Султанов позаздрив лосям: найсильніша людина, найбільш звичні ноги зможуть зробити за день по м’якому моховому покриву, хлюпаючій грязюці, по траві, що чіпляється, і багульнику не більше тридцяти тисяч кроків. І якщо їх потрібно півмільйона, щоб вийти з цих боліт, кричіть, бийтеся в тузі, кличте, кого хочете, — ніщо вам не допоможе. Півмільйона кроків, і з них жодного невірного. Інакше, потрапивши між купини, коріння, в щілини кам’яних глиб розсипів, трісне крихка кістка. Тоді — загибель.

Караван повернув під прямим кутом ліворуч, до далекої долини Мойєро. За сіткою дощу нічого не було видно, цілими днями йшли тільки по компасу. Чурилін і Султанов майже не розмовляли, робітник з евенком теж мовчали. Вночі жалісно дзвеніли калатала коней, голодні коні товклися недалеко від палатки. Іноді лунав хрипкий короткий рев лося: настав час