Хойті-Тойті - Олександр Романович Бєляєв
Я пробіг не менше двох кілометрів, поки нарешті насмілився обернутись, щоб понюхати повітря. Людьми ще пахло, але вони були далеко, я думаю, не менш як за кілометр від мене. Я побіг далі.
Настала тропічна ніч, задушна, жарка, темна, як сама сліпота. З темрявою прийшов і страх. Він обступив мене з усіх боків і був такий безмежний, як і пітьма. Куди бігти? Що робити? Стояти на місці було страшніше, ніж рухатись. І я йшов невтомною рівною ходою.
Незабаром під ногами захлюпала вода. Ще кілька кроків — і я вийшов на берег… чого? річки? озера? Вирішив попливти. На воді я принаймні не боявся нападу левів та леопардів. Поплив і, на своє здивування, дуже скоро відчув під ногами дно і вийшов на мілке місце. Пішов далі.
На шляху — якісь струмки, річки, болітця. В траві на мене сичать невидимі звірки, полохливо відскакують величезні жаби. Я блукав усю ніч і на ранок змушений був признатися, що остаточно заблудив.
Минуло кілька днів, і багато з того, що раніше вселяло в мене страх, я вже не боявся. Смішно! В перші дні свого нового існування я боявся навіть поранити собі шкіру колючками. Можливо, мене налякала історія з уколотим пальцеподібним відростком хобота. Проте я скоро переконався, що навіть найгостріші і найміцніші колючки не завдають мені аніякісінької шкоди, — товста шкіра захищала мене, мов броня. Потім я боявся ненароком наступити на отруйну гадюку. І коли це сталося перший раз і гадюка обвилась кругом моєї ноги, намагаючись вжалити, моє величезне слонове серце похололо від страху. Але тоді ж я переконався, що гадюка безсила заподіяти мені шкоду. І відтоді я навіть із задоволенням давив ногами гадюк, якщо вони завчасно не забиралися геть з моєї дороги.
А втім, лишилося й таке, що викликало мій страх. Уночі я боявся нападу великих хижаків — лева і леопарда. Я був сильніший від них і не гірше за них озброєний, але не мав досвіду боротьби, інстинктів, які б підказували мені мою роль. А вдень я боявся мисливців, особливо білих. О, ці білі люди! Вони найнебезпечніші з усіх звірів. їхніх капканів, силець, пасток я не боявся. Мене важко було загнати в загін, лякаючи вогнищами або тріскачками. Єдине, що загрожувало мені, - це можливість упасти в замасковану яму, і я уважно оглядав перед собою шлях.
Запах селища я відчував за кілька кілометрів і намагався далеко обходити будь-яке житло людини. По запаху я розрізняв навіть тубільні племена. Одні з них були більш небезпечні для мене, другі менше, треті зовсім не страшні.
Якось одного разу, потягши хоботом повітря, я відчув новий запах — звіра чи людини, мені навіть важко сказати. Скоріше — людини. Мене охопила цікавість. Адже я вивчав ліс і мусив знати про все, що могло загрожувати мені небезпекою. Я попрямував на запах, ніби по компасу, дуже обережно просуваючись уперед. Це було вночі, в таку пору, коли тубільці сплять найміцніше. Я підкрадався дуже тихо, в той же час уважно оглядаючи шлях перед собою. Запах дедалі посилювався.
На ранок я вийшов на узлісся і, ховаючись у гущавині, подивився на поляну. Блідий місяць стояв над лісом, обливаючи попелястим світлом низенькі гостроверхі курені. У такому курені середня на зріст людина могла тільки сидіти. Було тихо. Навіть собаки не гавкали. Я підійшов з підвітряного боку, дивуючись, хто може жити в цих маленьких куренях, начебто іграшкових, зроблених дітьми.
Аж ось я помітив, що з дірки в землі вилізла якась людиноподібна істота. Звівшись на ноги, вона свиснула. На свист озвалась інша істота, скочивши з дерева. Ще дві вийшли з куренів. Вони зібрались коло більшого куреня висотою в півтора метра і почали про щось радитись. Коли перше проміння сонця освітило небо і я міг # краще розглядіти “гномів”, - так назвав я дивних істот, — то пересвідчився, що набрів на поселення пігмеїв, найменших людей на землі. У них була світло-коричнева шкіра і майже червоне волосся. Постаті цих людей були дуже стрункі, пропорціонально збудовані. Але їх зріст не перевищував вісімдесяти-дев’яноста сантиметрів. У декого з цих “дітей” були бороди, густі й кучеряві. Пігмеї про щось швидко говорили пискливими голосами.
Це було дуже цікаве видовище, але мені стало страшно. Краще зустрітися з велетнями, ніж з цими страшними для мене карликами. Мабуть, я віддав би перевагу зустрічі з білою людиною. Пігмеї, незважаючи на свій низенький зріст, — найстрашніші вороги слонів. Я знав це ще до того, як став слоном. Вони чудові стрільці з лука і метальники списів. Вони застосовують отруйні стріли, одного уколу яких досить, щоб убити слона. Пігмеї можуть тихенько підкрастись до слона ззаду і накинути на задні ноги пута або ж перерізати гострим ножем ахіллесову жилу. Кругом своїх поселень вони розкидають отруєні колючки й палички…
Я враз повернувся всім тілом і побіг так швидко, як і того разу, коли тікав від леопарда. Позаду я почув крик, а за ним і звуки погоні. Я втік би від них, коли б переді мною була рівна дорога. Але мені довелося бігти в дрімучому лісі, раз у раз оббігаючи нездоланні перешкоди. А мої переслідувачі, спритні, як мавпи, рухливі, мов ящірки, й невтомні, як хорти, бігли так швидко, мовби для них не існувало перешкод. Погоня наближалася. Кілька списів було кинуто мені вслід. На щастя, густа зелень захищала мене. Я задихався і мало не падав від утоми. А маленькі людці, не падаючи, не спотикаючись, не відстаючи ні на крок, бігли за мною.
На гіркому досвіді я пересвідчився, що нелегко бути слоном, що все життя навіть такої великої і сильної тварини, як слон, — це безперервна боротьба за існування. Мені здавалось неймовірним, що слони доживають до ста й більше років. З такими хвилюваннями, далебі, вони повинні були б помирати раніше, ніж люди. Та,
