Хранителі - Дін Кунц

Пес ледь визирнув з корита, якраз достатньо, щоб ухопити зубами пакет із шампунем.

— Ти не закручуватимеш кран? — запитав Трейвіс.

Пес лише загадково кліпнув.

Трейвіс зітхнув і перекрив воду.

— Добре. А ти — хитра штучка.

Він вийняв щітку та шампунь і простягнув ретриверу.

— Ось. Я тобі навіть не потрібен. Упевнений, що ти й сам зможеш дати собі раду.

Собака протяжно завив. Виття застрягло десь глибоко в горлі, і Трейвісу здалося, що пес наче каже йому: «Сам ти розумака!»

«Обережно, — подумав Трейвіс. — Так може і дах поїхати. Це тямковитий пес, але він не розуміє, що ти говориш, і не може тобі відповісти».

Ретривер покірно занурився у воду. Йому там подобалося. Наказавши псу вилізти з ванни і змивши шампунь, Трейвіс ще з годину розчісував його мокру шерсть. Він витягував колючки і травинки, що їх не вдалося змити, розплутував ковтюхи. Псу це не набридало, і перед шостою годиною його було годі впізнати.

Після причісування ретривер погарнішав. Його шерсть була здебільшого помірно золотистого кольору зі світлішими підпалинами на тильній стороні лап, животі й під хвостом, підшерстя — густим і м’яким, що добре зберігало тепло і відштовхувало воду, сама шерсть також була м’якою, але не такою густою, і в деяких місцях довше волосся кучерявилося. Хвіст ледь закручувався вгору, і через це ретривер виглядав щасливим і жвавим, і це враження ще більше посилювалося через постійне метляння ним.

Засохла кров за вухом була з невеликої подряпини, яка вже гоїлася. Кров на лапах з’явилася не від серйозної рани, а через те, що пес бігав кам’янистою поверхнею. Трейвіс просто полив тріщини розчином борної кислоти — легким антисептиком. Він був упевнений, що ретриверу лише день-два буде трохи незручно — або взагалі нормально, оскільки він не кульгав, — а через кілька днів усе владнається.

Тепер ретривер виглядав чудово, а Трейвіс натомість був мокрим, спітнілим і пропахлим собачим шампунем. Йому хотілося чимшвидше взяти душ і перевдягтися. Крім того, не завадило б і перекусити.

Залишалося лише одягти на пса ошийник. Проте коли він хотів зробити це, ретривер тихо загарчав і відступив подалі від Трейвіса.

— Воу, воу! Це всього лише ошийник, хлопче.

Пес дивився на круглий червоний шкіряний ошийник, що його Трейвіс тримав у руці, і продовжував гарчати.

— Погані спогади з ошийником?

Пес припинив гарчати, але й не підходив.

— З тобою погано поводилися? — запитав Трейвіс. — Напевно, так. Можливо, тебе душили ошийником, затягуючи його, або садовили на короткий ланцюг, еге ж?

Ретривер гавкнув і потрюхикав терасою до найдальшого кутка, вряди-годи позираючи на ошийник.

— Ти довіряєш мені? — запитав Трейвіс, сумирно стоячи на колінах.

Пес перевів погляд з ошийника на Трейвіса.

— Я не ображатиму тебе, — серйозно промовив Трейвіс. Він не почувався дурнем через те, що так безпосередньо і відверто говорить із псом. — Ти ж бо мав би це знати. Я маю на увазі, що ти добре відчуваєш такі речі, еге ж? Покладайся на свої інстинкти, хлопче, і довірся мені.

Пес повернувся з дальної частини тераси і став так, щоб Трейвіс не міг до нього дотягнутися. Він знову поглянув на ошийник, а потім витріщився на Трейвіса неприродньо уважним поглядом. Як і до цього, Трейвіс знову відчув якийсь незримий зв’язок із цим псом. Відчуття цього було навдивовижу очевидним і водночас — страхітним, оскільки його неможливо було передати словами.

Він сказав:

— Послухай, іноді мені доведеться водити тебе на повідку, а його ж чіпляють до ошийника, правда? Ось чому я хочу, щоб ти дав одягнути його на себе. В такому разі я зможу ходити із тобою повсюди, а крім того, він ще й відганяє бліх. Проте якщо ти не хочеш, я не наполягатиму.

Вони довго дивилися один на одного, в той час як ретривер, здавалося, обмізковує ситуацію. Трейвіс досі тримав ошийник, наче дарував його, а не погрожував ним. Пес продовжував дивитися в очі свого нового хазяїна. Нарешті ретривер обтрусився, чхнув і повільно підійшов.

— Молодець, — сказав Трейвіс заохочувальним тоном.

Підійшовши до Трейвіса, пес ліг на живіт, а потім перевернувся на спину й задер усі чотири лапи, тим самим повністю підкоряючись хазяїну. Ретривер подивився на нього поглядом, сповненим любові, довіри та легкого страху.

Хоч це було й безглуздо, але Трейвісу защеміло в горлі, а куточки очей зволожніли. Подумки обізвавши себе сентиментальним бовдуром, чоловік із зусиллям зглитнув і закліпав, щоби прогнати сльози. Але він знав, чому свідома покірність пса так розчулила його. Вперше за три роки Трейвіс усвідомив, що він комусь потрібен, відчув міцний зв’язок з іншою живою істотою. Вперше за цей час його життя набуло сенсу.

Трейвіс прикріпив ошийник і легенько почухав ретриверу живіт.

— Треба тебе якось назвати, — сказав він.

Пес підвівся і глянув на нього, настовбурчивши вуха, наче очікуючи, що Трейвіс зараз озвучить його ім’я.

«Господи, — подумав Трейвіс, — я намарне приписую йому людські якості. Він усього лише пес, хоч і особливий. Він може вдавати, наче чекає, що ось зараз його покличуть на ймення, хоча він стопудово не розуміє людської мови».

— Не можу підібрати жодного імені, — нарешті сказав Трейвіс. — Втім, не будемо