Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс

Я смикнувся назад, наскочив на священикове тіло й зупинився біля дверей посудомийні. Щупальце посунулось ярдів на два в кухню, поривчасто звиваючись і обертаючись на всі боки.

Хвилину я стояв наче заворожений цим повільним тремтливим наближенням. Тоді тихо зойкнув захриплим голосом і присилував себе перейти до посудомийні. Я весь сіпався і ледве тримався на ногах. Відкривши двері до вугільного погреба, я стояв у темряві, вдивляючись у ледь видний прохід до кухні, й прислухався. Чи помітив мене марсіянин? І що він робить?

Там щось тихо вовтузилось, терлося об стіну, посувалося з металевим брязкотом, ніби трясло в’язкою ключів. Потім важке тіло,— я добре знав чиє,— протягло по підлозі до отвору. Не стримавшись, я підкрався до дверей і заглянув у кухню. В освітленому сонцем трикутному отворі я побачив марсіянина в його рукатій машині, подібній до Бріарея; він пильно розглядав священикову голову. Я подумав, що по свіжій рані він може здогадатися й про мою присутність.

1 Бріарея — сторукий велетень у грецькій міфології.

Я навшпиньках повернувся назад до погреба, тихо зачинив за собою двері й став напомацки якомога тихіше зариватись у вугілля та дрова. Раз у раз я завмирав і прислухався, чи не повзе сюди щупальце марсіянина.

Згори долинув знову металевий брязкіт. Марсіянин обмацував кухню. Раптом я почув, як щупальце наближається, — ось уже воно у посудомийні... Я сподівався, що до мене він не дістане. Я палко молився... Аж ось щупальце тихенько дряпнуло по дверях. Ціла вічність нестерпного чекання. Воно намацало клямку. Воно знайшло двері! Марсіяни розуміють, що таке двері!

Щупальце провозившись, може, хвилину біля клямки, нарешті відчинило двері.

У темряві я ледве міг розрізнити цю кінцівку, що найбільше скидалася на слонячий хобот; обмацуючи стіни, вугілля, дрова, стелю, вона поволі тяглася до мене. Вона нагадувала чорного черв’яка, що тицяє туди-сюди сліпою головою.

Один раз щупальце навіть торкнулося мого черевика. Я вкусив себе за руку, щоб не закричати. На хвилину все втихло. Я вже думав, що воно зникло. Аж, несподівано клацнувши, воно щось ухопило — мені видалося, ніби мене! — і, здається, стало виповзати з погреба. Спершу я був не певен у тому... Може, щупальце схопило шматок вугілля, аби розглянути, що воно таке?

Скориставшися з нагоди, я перевернувся на другий бік, бо вже затерп, і прислухався. Я пошепки молився богу, палко благаючи у нього захисту.

Тоді я почув, як щупальце знову повільно потяглося до мене. Воно зовсім близько шаруділо по стінах, перекидало дрова.

Я причаївся, не знаючи, що буде далі. Аж раптом щупальце рвучко вихопилося з погреба і грюкнуло дверима. Я чув, як воно совалося в комірчині, як торохтіли бляшанки з бісквітами, як розбилася пляшка, і знову щось глухо стукнуло в двері погреба. А потім — тиша і безконечно довга непевність.

Чи виповзло, чи ні?

Нарешті я вирішив, що виповзло.

Щупальце більше не поверталося, але я весь десятий день пролежав у темряві, зарившись у вугілля й дрова. Я не наважувався навіть вийти напитися води, хоч мені нестерпно, хотілося пити. Лише на одинадцятий день виліз я із своєї схованки.

V. Тиша

Перше ніж увійти в комірчину, я замкнув двері, що вели з кухні в посудомийню. Але комірчина була порожня, всі припаси зникли. Мабуть, їх забрав марсіянин. Вперше за цей час я впав у відчай. Я не їв і не пив ні одинадцятого, ні дванадцятого дня.

Рот і горло в мене пересохли, я відчував, що втрачаю останні сили. Я сидів у темній посудомийні кволий і збайдужілий, думаючи тільки про їжу. Мені здавалося, що я оглух, бо звуки, які я звик чути з боку ями, тепер стихли. Знеможеному, мені важко було навіть підповзти до шпарини, інакше я був би вже там.

На дванадцятий день горло моє так уже пересохло, що я зважився підійти до скрипучої помпи біля раковини і видобути пару склянок каламутної й смердючої дощової води, дарма що цей скрип міг накликати марсіян. Питво трохи мене підкріпило, і я посмілішав, бо жодне щупальце не з’явилося на скрегіт помпи.

Ці дні я часто думав про священика, про його смерть, але думки мої були плутані й уривалися на півдорозі.

Тринадцятого дня я випив ще трохи води і, дрімаючи, поринув у безладні думки про їжу та нездійсненні плани втечі. Як тільки я починав думати, мене переслідували кошмари — священикова смерть або розкішні обіди. І вві сні, і наяву я відчував пронизливий біль і без кінця хлебтав воду. Світло, що проходило до посудомийні, було тепер не сіре, а червоне; у мене так розладналися нерви, що це світло видавалося мені кривавим.

Чотирнадцятого дня я зайшов до кухні і дуже здивувався, побачивши, що отвір у стіні заріс, червоною травою, від якої і світло стало тут темно-червоне.

Вранці п’ятнадцятого дня я почув на кухні якісь дивно знайомі звуки. Прислухавшись, я здогадався, що це нюхає й дряпає собака. Заглянувши до кухні, я побачив собачу морду, що просунулась у шпарину крізь червоні зарості. Я страшенно здивувався. Почувши мене, собака гавкнув і замовк.

У мене сяйнула думка: якби пощастило нишком заманити собаку до кухні, я міг би його вбити на м’ясо. В усякому разі, його таки слід убити, щоб він не привернув уваги марсіян.

Я поповз до нього й покликав пошепки:

— Цуцику, «уцику!..

Але собака витяг морду з шпарини й дременув геть.

Я прислухався,— ні, я таки не оглух: в ямі й справді тихо. Було чути якісь звуки, ніби тріпотіли крильми птахи; раз долинуло надсадне крякання. Але крім цього — усе тихо.

Довго лежав я біля шпарини, але не наважувався відхилити червоні зарості. Кілька разів чув я легкий шурхіт, — так наче це собака бігав по піску, — та ще лопотіння крил — і більше нічого. Нарешті, підбадьорений тишею, я виглянув надвір.

Яма була порожньою, лише в кутку зграї вороння билися над останками трупів, з яких марсіяни висмоктали кров.

Я оглянув усю місцевість, ледве вірячи своїм очам. Машин і сліду не залишилось. Яма спорожніла, лише з одного краю лежала велика купа сіро-голубого пилу, а з другого — кілька алюмінієвих пластин та чорні птахи кружляли над кістяками трупів.

Я обережно проліз через рудий бур’ян і став на купу гравію. Я міг бачити місцевість лише перед собою