Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак
І, відповідно, мав з’явитися настійний попит і запит на рішуче новий жанр, на нову літературну форму, що у них і має постати нова історична якість фактично зовсім нової країни. Яка, чи то мимоволі, чи навпаки, внаслідок колосальних внутрішніх енергій і порухів, опинилася — у всіх сенсах — посередині цього світу. У найбільш злободенній його «редакції»: інформаційні цунамі довкола України, вже чи не постійної дієвої-подієвої особи злободенної політичної драми на світовій сцені.
А вже чого тільки нема за її лаштунками!..
Саме про це і йдеться в трилогії Юрія Щербака. Яка опробує ту нову історичну якість — на повну силу вдало знайденого жанру. Сказати б, «парафантастичного».
…В одній доволі давній новелі письменника вчений-авангардист пише капітальну працю — «Про архітектуру хмар». Себто про структурність того, що зазвичай видається ніби безструктурністю, хаосом.
У представленій тут трилогії, уже в ролі романіста, Щербак, ніби наслідуючи героя своєї новели, подає так само архітектуру іншої, зовні-здалеку, здавалося, теж украй строкатої-пістрявої-розмаїтої подієвості. Чи не двостолітньої. Українська історія ХХ-ХХІ тут особливим чином закодована-перешифрована.
То ж давайте бодай частинно декодуємо ті безчисленні шифри.
Отож, дія трилогії розгортається у гіпотетичній Україні 2077–2084 років. І в так само гіпотетичному просторі довкола неї — у тій самій хронології. У просторі світовому (бо навіть у космосі — на Марсі…)
Але якби ж то було традиційне фентезі, що давно вже заповнило-переповнило світовий літературний обіг! Схоже, однак, що ми справді маємо справу з письмом-сюрпризом. І направду — не лише в нашому письменстві.
У напрямку справжнього змісту безлічі ситуативних парадоксів тих міражів-фантазій, у пошуках методу до їх творення — пропонуємо звернутися до… однієї стільки ж екзотичної, скільки ж — абсолютно унікальної мови. Мова маленького індіанського народу — хопі. Який живе у країні, де високого рангу український дипломат Щербак був, за сумісництвом, амбасадором. Але не про те, а про саму загадкову мову. Що у ній кожне дієслово та іменник, означаючи дію чи предмет, обов’язково особливим морфологічним чином вказують не лише на минуле й теперішнє, але й на гадане майбутнє цієї дії, цього предмета. На їх гіпотетичну прийдешність.
Трилогія українського письменника — то, метафорично кажучи, ніби переклад з тієї загадкової індіанської мови на українську.
Величезна сума подієвості, ідеології, релігії; передсуди, марновірства, ультратехнології, війни, революції і контрреволюції, поліційні репресії, демонічні спецслужби, всі колізії, інтриги, грандіозна комбінаторика грандіозних глобальних союзів і таких самих конфліктів, різного роду епідемії-пандемії, включаючи світоглядні, — словом, усе це, вся меґалічна фабульно-сюжетна сума, вся семантика трилогії у просторі тих «міражів» з надзвичайною послідовністю обов’язково веде свій родовід-початок із сучасних, ба, навіть злободенних подієвих рядів і явищ. І національних, і світових. Із усіх нинішніх українських перемог і поразок.
Весь футуристичний масив-монблан трилогії чітко, як у тій «Архітектурі хмар», вибудуваний на рішуче всій поточно-біжучій українській «метеорології»-«кліматології». Вони ніби безперестанку суфлюють звідси в прийдешнє тому українському «футуризмові». Вони присутні у кожному його прояві, у кожному його жесті. І з обов’язковою, аж трагічною гіперболізацією всіх наших нинішніх жестів, уявлень, характерів, усіх наших негараздів.
«Коянніскаці». Мовою хопі: робимо щось зовсім не те, що належить; у майбутньому це обернеться великим нещастям; отож стережімося і шануймося; маємо робити нарешті щось інше і по-іншому; істинне…
«Дивний і страшний» сон героя. Сон, у який над майбутнім Києвом «вповзла величезна старовинна міжконтинентальна ракета».
Словом, автор прагне відповісти на вже колись і до нас звернуте: камо грядеші? Грізне «Quo vadis?».
«Міражі» Юрія Щербака — це саме «камо грядеші, Україно»?. І, зрештою, з нею весь інший світ у всіх тих його жестах-уявленнях-характерах.
Куди йдемо? Яка нас віра Жене на кам’яні хрести?Це — із молодого, «відлигового» тоді Івана Драча, який дебютував, можна сказати, абсолютно синхронно з Юрієм Щербаком.
Представлена трилогія — тритомна спроба відповіді на те питання.
Інтелектуальним улюбленцем того покоління був щойно відкритий ним великий російський мислитель Михайло Бахтін. Який запропонував сучасності проект так званого роману-«меніпеї» (колись частинно здійснений, на його думку, Достоєвським). Себто надроману, який у підкреслено великому обсязі осмислює національний досвід разом із досвідом світовим — у їх увзаємненні, але й у їх конфліктах, цілком реальних, але й також у вкрай умовних образах і колізіях, у цілком протокольних сколках з «побутових» часу і простору і в довільному їх переформатуванні-перемонтажі, у поєднанні високого-патетичного і «низького», тез немовби із філософського трактату і чи не коміксів.
І так далі. Гала-дійство світової і національної історії, їх незрідка страшний карнавал, галерея-персонологія всієї у ній амплітуді характерів і вчинків — від самого Бога (!) до ще зовсім маленьких, у прямому значенні, героїв (вони ще перебувають у материнській утробі). Словом, всі людські й надлюдські зразки, сформовані всіма можливими і навіть, здавалося б, просто-таки неможливими формаціями, культурами, соціальними і фаховими угрупованнями і сектами…
Але передовсім перед нами — «архітектура хмар і хмарностей» нашої, такої хиткої національної екзистенції, безнастанно атакованої і зсередини, і ззовні.
…Суворе попередження про всі аж демонічні можливості нашого егоїзму, нашої безвідповідальності, взагалі людських інволюцій, а особливо українських. Кожний тут образ подає, з одного боку, точно, аж віртуозно задокументований-запротокольований старт, давній дебют цих інволюцій (не забуваймо, що письменник Щербак дебютував як документаліст-нарисовець, а по тому продовжив цей жанр уже в більшому форматі, аж до кіносценаріїв, п’єс і книг), а з другого —
