Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Вони стояли на вершині гори, з якої погляд осягав панораму законсервованого будівництва: могутні спіралевидні бетонні опори здіймалися в небо; з них звисали сталеві троси, наче ванти з корабельних щогол; бетонний півострів заходив далеко в Дніпрові води, темним своїм контуром майже зливаючись із річковою водою. Кинуті поіржавілі крани здаля виглядали, наче скелети гігантських жирафів; звідси, з гори, можна було побачити накреслені архітектором транспортні артерії та недобудовані споруди дивної мушлеподібної форми — немовби великі равлики, що виповзли під дощ із гірських печер.

— Що це, тату? — спитав хлопчик. — Космодром?

— Ні. Тут мав бути Київ-2. Це — «Небесний Єрусалим». Нова столиця.

— А що сталося?

— Це той випадок, коли каналізація перемогла мрію, — незрозуміло пояснив батько. — Колись розповім тобі.

Чоловік цей був у довгій чорній селянській свитці, схожій на монашу рясу, на спині — солдатський наплічник із хлібом, молоком і водою, в лівій кишені свитки — стара «Беретта М9 А11», в руці — потемнілий від часу карпатський топірець. На хлопчику — сіро-зелена куртка з каптуром — на випадок холодного дощу, наплічник із ліхтариком та окулярами нічного бачення, на голові — бейсбольний темно-синій кашкетик із написом SPACECOM.

Хлопець довго дивився на кладовище чиєїсь мрії, що простяглося перед ним.

— Тату, ми скоро звідси поїдемо? — спитав, узявши батька за руку, наче змерз.

— Нема куди їхати, Святику, — батько відчув тепло маленької долоньки, і ніжність та тривога торкнулися його серця. — Ні Франція, ні Коста-Рика не для нас. Хіба тут погано? Віра Іванівна з тобою, Василь — з тобою. Комп’ютерні ігри — з тобою. Уроки. Нарисна геометрія. Історія архітектури. Ти хочеш стати архітектором? Може, добудуєш колись «Небесний Єрусалим»? Влітку будемо плавати на човні, рибалити. В нас немає іншої землі, ніж ця.

— Ти пам’ятаєш ту дівчину, що приходила до нас?

— Яка дівчина?

— Ну, та мавпа чорнява. Леся. З мамою, яка тобі так сподобалась.

— Пам’ятаю, — розгублено сказав батько, не розуміючи — звідки син знає, про що він весь час думає.

— Може, запросиш їх? — Святик пригадав, як весело було, коли вони гралися у вампірів і трощили іграшки на його столі. І мавпа та не така вже й погана.

— Не знаю, — випустив батько руку малюка. — Не знаю — чи захочуть вони приїхати в таку глушину. Але спробую. Ходімо додому.

Неподалік на закинутій бетонці їх очікував джип з охороною, який слідував за ними під час довгих мандрів.

Вночі батькові наснився сон: у горах, серед сліпучих вершин і стрімких схилів, на маленькій галявині він сидів за столом, наче студент, завалений конспектами, й до нього підійшов хтось, схожий на Вчителя, тільки без окулярів, і подав йому важку книгу в шкіряній палітурці, товсту, наче словник китайської мови. Білі вузькі смужки паперу, покладені поміж сторінками — багатьма сторінками — наче вії альбіноса стирчали з книги.

— Це що? — спитав.

— Це Книга Влади. Там, де закладки, там про тебе написано.

Він узяв книгу, яку ледве втримав у руках — така була важка, — поклав на дощатий стіл і розгорнув. Перегорнув одну сторінку, другу, третю… десяту, соту… викидаючи паперові смужки.

Сторінки були порожні й темні.

На Різдво, 26 грудня 1994 року, в аерокосмічному агентстві США НАСА панувало незвичне і далеко не святкове збудження. Розшифровка серії знімків телескопа «Хаббл», переданих на Землю, показала, що в дальньому космосі пливе велике біле місто, яке шоковані вчені одностайно назвали «Небесним Єрусалимом» — Heavenly Jerusalem — і визнали: це — оселя Бога. Негайно після цього відкриття всі знімки та інформація про «Небесний Єрусалим» були засекречені.

Але завдяки витокам таємної інформації багато що стало відомо: великі багатометрові лінзи телескопа, що були сфокусовані на віддаленому кутку Всесвіту, принесли зображення сяючої неземним світлом пірамідальної структури, що розпростерлась у космосі на багато мільярдів кілометрів. Було висунуто безліч гіпотез, серед яких така: до «Небесного Єрусалима» повертаються і вічно живуть душі померлих людей. Вважається, що в цьому гігантському космічному місті, яке, як виявилося, є астрономічним центром Всесвіту, його точкою відліку, від якої розбігаються галактики, живе Бог, Творець матерії, життя, енергії і людських безсмертних душ.

Друга гіпотеза щодо «Небесного Єрусалима» — що це інженерна споруда галактичних розмірів, творіння могутньої позаземної суперцивілізації, яка створила космічний комп’ютер, в якому міститься вся інформація про людей — мертвих, і живих, і ще не народжених, але доля яких уже заздалегідь вирішена. Не лише про людей, але й про народи і цивілізації, країни і держави — минулі, вже неіснуючі й ті, що, наче гладіатори, стікаючи кров’ю, борються сьогодні на арені світової історії за своє виживання.

Лише в ювілейному 2094 році, коли людство відзначало 100-річчя з часу астрономічного відкриття «Небесного Єрусалима», в район його розташування була споряджена експедиція на космічному кораблі «Генерал Ричард Стоун» із командою в 168 осіб, включно з малими дітьми. Експедиція повернулася через тридцять один рік — у 3025-му. У живих залишилося двадцять вісім членів екіпажу — з числа тих, що почали свій космічний лет, будучи дітьми. Це була найбільш мовчазна команда з усіх, хто коли-небудь повертався на Землю. Їх так і охрестили — Silent Crew; всі вони, хоч і молоді, були сиві, а в очах у них стояло страждання. Невдовзі майже всі вони померли без будь-яких видимих причин, тільки один — швейцарський священик-астронавт Карл Краутгамер — залишився в живих і в 3041 році порушив обіт мовчання, опублікувавши книгу «Правда про „Небесний Єрусалим“». Книга негайно стала світовим бестселером, але автор не зміг насолодитися славою і великим грішми, які прийшли до нього: помер раптово, у розповні здоров’я.

У своїй книзі К. Краутгамер детально описує подорож до центру Всесвіту, їх приліт до «Небесного Єрусалима» й пришвартування корабля до якоїсь дивної споруди, що нагадувала літаючу запальничку або плаский сталево-скляний хмарочос, який висів у космосі.

Космічне місто нагадувало піраміду або