Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
І справді – поважні дзвінкоціанти, білими поясами обперезані, по чотири в ряд вишикувані, вносять для нас найпрекрасніші інструменти – теперечки вже можемо грати! Невимовна радість охоплює нас! З’являється й новий капельмейстер у рогових окулярах, бо старий, у пенсне, пішов на пенсію з огляду на похилий вік, хоча, подейкують, бракувало йому барабанних перетинок, себто був глухий, як колода. А в залі тим часом здирають старого написа і прибивають золотими цвяшками нового: CAPPELMISTERYUM OPTISSIMUM, – і нумо до репетицій!
Але спершу Роговий бере слово:
«Принципи у мене прогресивні. Оголошую дискусію. Хай кожен висловить усе, що має найпотаємнішого на думці, що наболіло йому на серці. Хай признається! Без страху висловлюйтесь, мої любі, ні волосини вам з голови не впаде, ні вуха вам ніхто не обірве, ні копняка вам під зад не дасть, бо я – не такий! Присягаюся вам Гармонією Сфер і щиро божуся, і слово своє Диригентською присягою під проводом Його Величності Спасенція скріплюю!!»
Ох, як кинуться всі одне поперед одного теревенити! Красномовство плине як патока, і скрипалі, і валторністи, і сурмачі – всі балакають, та так сміливо, що аж дух забиває: викривають, що хто кому, з ким і як, що відбувалося за того капельмейстера‑пенсневика: ох, чую, і лихословлять його, хто б подумав, що не любили його, наче батька рідного, – таж так щедро йому в тій любові освідчувалися, виявляючи знаки найщиріших почуттів, та ще й добряче натоптані конверти – певно, письмові освідчення – до рук йому совали, синівську чулість демонструючи, тимчасом як він їм лоби розтовкував – голубчик наш, лебедик наш, – примовляли, – як же він справедливо нас лупцює, а тепер отак‑о паплюжать, кричать, що глухий був як пень, а скрипалі репетують навіть, що він був паралітик, що погляд мав вовкулацький і від того погляду в барабані дірки пропалювалися, – це може засвідчити присутній тут перкусист, – а я, розгубившись страшенно, щось собі під носа мурмочу, затинаючись, бо ж то сором так брехати, хоча й бачу, що брешуть по щирості, з чистого й сильного почуття, і не можу надивуватися, як же це так, що щира цнота, добра воля і поривання до найкращого можуть спричинити таке оббріхування, таке язикослиняве словоблуддя? Подейкують навіть, що він наврочував, що у мишей від нього молоко пропадало, що кривий був, кульгавий, горбатий, що клишоногість у нього, а як же із клишоногістю до Г. Сф. іти?
А Роговий записує, киває, притакує, однак трохи згодом, під час репетиції, бачу, щось до нас наче поволі чалапає, ми стараємось у мелодії заховатись, аж тут тінь від лапи, і щонайперше того курдупеля, котрий на дзвіночках грав, того заводія малого, – ХАП за вилоги, а тоді другою лапою скрипаля, котрий проти капельмейстера‑пенсневика стільки нагалалакав, – ХАП за пасок, і обох, – хоч і дригали ногами, – поніс до шафи, замкнувся там, і крізь наше анданте маестозо почулося: «Хруп, хруп, ням, ням!» – і тільки ми обох і бачили!
Граємо далі, але грання наше купи не тримається, бо в очах темніє. «Da capo al fine![47] – волає Роговик. – Погано, іще раз!» Граємо, і як оркестр вступає, то аж мурашки по спині біжать від повноти звуку й тону, але поміж цих мурашок відчуваю й якихось інших, зовсім не музичних, до того ж ноти плутаю, бо від щохвилинного зиркання у куток мені в очах усе мерехтить. Форте якраз іде, мідні гримлять, але, схоже, ніби якимсь тремтінням послаблені, й тут Горилій відчиняє шафу, провітрюється, на порозі сідає, гикає голосно – це ж йому той, що з дзвіночками, відригується, о Боже Правий, о Гармоніє Сфер! А від того ригання – бо від чого ж іще – смички на фальш з’їхали, а піаніст як замолотить по клавішах, наче його пропасниця тіпає! Капельмейстер роговий кривиться, наче жабу з’їв, – ох, ганьба, на таких інструментах – і так кепсько грати, гидота якась, а не музика, чи не сором вам, ледацюги й гультяї! Нумо ще раз! І викладає нам з‑за пульта теоретичні директиви, роздає нам вітаміни й пігулки, приносить нам стимулятори закордонні, у пляшечках, спеціально імпортовані, – не жалкує коштів Його Величність гроль, а проте знову фальш лізе, і тоді скликається Постійно діюча наукова комісія, яка вже що постановить, то так і буде!
Входять поважні дзвінкоціанти по четверо в ряд, стають від нас по праву руку і хто сфальшує в мажорі, тому премію геть, а хто в мінорі, тому штраф. Граємо форте, але знову фальшиво, отож дзвінкоціанти нас штурхають, бо в кожного – метроном і камертон, а проте від загальної штурханини симфонія тільки слабне й слабне, і чути вже люпу‑цюпу замість тралі‑ралі, і бачу нарешті, в яку я халепу влип через свій потяг до Гармонії Сфер, – вся голова в ґулях…
Та мало ще дзвінкоціантів! Прибувають підкріплення – рахівники, бухгалтери‑мелодисти – і при кожнім музиці стає по одному для контролю чистоти звучання, і лічать вони наші тони й півтони, пишуть дебет і кредит, мелодії бюджетують, записують, а проте від скрипіння пер музики як кіт наплакав. «Щось тут не так! – мовить роговий капельмейстер. – Не так! Дзвіночків, певно, бракує. Де дзвінкар? Куди він знову щез?»
Ті, що далі сидять, – у сміх, а ближчі – попригиналися й мурмотять: «Еге ж, нема, факт, що нема, може, розчинився, хе‑хе? Може, мелодія його підхопила й геть понесла? А як гадає начальство? Кепські справи, звичайно, що кепські! Злочинець, шахрай, лайдак, галастра втік, викрив себе, ренегат, пес і т. ін.».
І тоді влаштовує нам диригент нараду з практичними заняттями. «Слід знайти глибинні причини фальшування тремтільно‑дрижацького!» І всі, один по одному, згоджуються: «Справді, щось нас ніби трохи якось бентежить. Щось такечки нас, – приказують, – з рівноваги ніби виводить. І що воно, – чудуються, – якимось впливом‑навівом усім нам перешкоджає й зі шляху до Г. Сф. збиває?» А скрипаль на те: «Я вважаю, що протяги надто сильні. А втім, хтозна, може, я скрипку свою занадто наскрипарував і тепер їй скрипанація потрібна? Моя вина!» А решта бурмоче: «Може, й так, хтозна, ану, дослідімо всю залу, кутки й закутки, може, то миші десь завелися, а ми їх, самі того не відаючи,
