Гра янгола - Карлос Руїс Сафон
Епілог
1945 рік
Минуло п’ятнадцять довгих років від тієї ночі, у яку я назавжди покинув місто проклятих. Протягом тривалого часу моє існування складалося лише з відсутностей, бо якщо я знав якесь ім’я або присутність, то це були імена й присутності чужинця, який цілком випадково опинився на дорозі мого життя. Я змінив сотню імен та прізвищ і не менше занять, і жодне з них не було моїм.
Я зник, блукаючи нескінченними містами й селами, такими маленькими, що ніхто в них не мав ані минулого, ані майбутнього. У жодному місці не затримувався на довше, ніж це було необхідно. Раніше чи пізніше я знову втікав, нікого не попередивши, залишаючи позад себе хіба що кілька старих книжок та кілька зношених одежин у сумних і похмурих оселях, де час не знав жалю, а спогади пекли нестерпним вогнем. Моя пам’ять перетворилася на суцільну непевність. Роки навчили мене жити в тілі людини, мені незнайомої, котра не знала, чи справді вчинила ті злочини, якими досі пахли її руки, чи просто втратила розум і була приречена блукати світом, який був охоплений полум’ям пожеж, світом, який вона ж таки й вигадала в обмін на певну суму грошей та на обіцянку врятувати її від смерті, що тепер здавалася їй найсолодшою винагородою. Багато разів я запитував себе: чи та куля, якою інспектор Ґрандес вистрелив у моє серце, справді пробила лише сторінки книжки й чи не помер я в тій кабіні, що висіла в небі.
У роки свого паломництва на шляхах своїх мандрів я бачив, як пекло, обіцяне на тих сторінках, що їх я писав для хазяїна, супроводжувало мене. Тисячі разів я втікав від власної тіні, завжди озираючись назад, завжди чекаючи, що побачу її, коли заверну за ріг, подивлюся на протилежний бік вулиці, або десь поблизу свого ліжка в ті нескінченні години, які передували світанку. Я ніколи собі не дозволяв бути з кимось знайомим протягом часу, достатнього для того, щоб запитали мене, чому я не старію, чому не утворюються зморшки на моєму обличчі, чому моє віддзеркалення залишалося тим самим, як і в ту ніч, коли я попрощався з Ізабеллою на молі в Барселоні, і чому відтоді я не став старшим ані на хвилину.
Був час, коли мені здавалося, що я вже побував у всіх криївках світу. Я так стомився боятися, жити та помирати від спогадів, що зупинився там, де закінчувалася земля й починався океан; він, як і я, щоранку прокидається таким, яким був і вчора, отже, я зупинився там і вирішив, що нікуди більше не втікатиму.
Сьогодні минає рік, відтоді як я, примандрувавши до цього місця, повернув собі своє ім’я та повернувся до свого фаху. Я купив цю стару халупу на піщаному березі, власне, тільки дах над головою, не більше, і оселився тут разом із кількома книжками, які залишилися від її колишнього власника, та друкарською машинкою, яку мені хочеться вважати тією самою, на якій я надрукував сотні сторінок, про які ніколи не довідаюся, пам’ятає їх хтось чи ні. Зі свого вікна я бачу невеличкий дерев’яний мол, який заходить далеко в море. Біля нього припнутий човен, що дістався мені разом із будинком, човен, на якому я іноді допливаю туди, де океан розбивається об рифи й звідки берег майже не видно.
Я нічого не писав доти, доки не добувся сюди. Коли я вперше вставив аркуш паперу в друкарську машинку й поклав руки на клавіатуру, боявся, що буду неспроможний скомпонувати бодай один рядок. Я написав перші сторінки цієї оповіді у свою першу ніч, перебуту в хатині на піщаному березі. Я писав до самого ранку, як мав звичай робити багато років тому, ще не знаючи, для кого я пишу. Протягом дня я гуляв пляжем або сидів на дерев’яному молі біля своєї хатини – такому собі місточку між небом і морем – і перечитував старі газети, цілий стос яких знайшов в одній із шаф. На їхніх сторінках знаходив історії про війну, про охоплений пожежею світ, який я вифантазував для хазяїна.
Саме тоді, коли я читав ці хроніки про війну в Іспанії, а потім і в Європі та в усьому світі, я вирішив, що мені немає більше чого втрачати, і єдине, що я хотів би знати, – чи з Ізабеллою все гаразд і чи вона теж досі мене пам’ятає. А може, я просто хотів довідатися, чи вона досі живе на світі. І я надіслав листа на адресу давньої книгарні «Семпере та син», що на вулиці Святої Анни в Барселоні, який мав дійти до місця призначення – якщо взагалі дійде – не раніше як за кілька тижнів або навіть місяців. У зворотній адресі я підписався «містер Рочестер», знаючи, що, якщо лист потрапить у її руки, Ізабелла зрозуміє, від кого він надійшов, і якщо захоче, то зможе просто не розпечатувати його й забути про мене навіки.
Протягом місяців я писав цю історію. Знову побачив обличчя свого батька, знову працював хлопчиком на побігеньках у редакції «Голосу індустрії», мріючи коли-небудь позмагатися з великим Педро Відалем. Знову вперше побачив Крістіну Саньєр і знову увійшов у будинок із вежею, щоб поринути у світ божевілля, який поглинув Дієґо Марласку. Я писав від півночі до світанку без перепочинку, почуваючись живим уперше по тому, як утік із міста.
Лист прийшов в один із червневих днів. Листоноша підсунув його мені під двері, коли я спав. Лист був адресований містерові Рочестеру, а на зворотній адресі було просто написано: «Книгарня “Семпере та син”, Барселона». Протягом кількох хвилин я ходив хатиною, не наважуючись його розпечатати. Нарешті вийшов і сів на березі моря, щоб там його прочитати. У конверті був невеличкий лист і ще один, менший конверт. На другому конверті, який здавався давнім, було написано одне слово – Давидові – каліграфічним почерком, що досі був мені знайомий, попри всі ті роки, протягом яких я
