Гра янгола - Карлос Руїс Сафон

– У мене дуже мало часу, Ізабелло.

Вона подивилася на мене розгубленим поглядом.

– То це правда?

Я кивнув головою. Ізабелла проковтнула слину.

– Я ж вам казала, що не люблю прощатися.

– Я також. Тому я прийшов не прощатися. Я прийшов повернути дещо з того, що мені не належить.

Я дістав примірник «Кроків у небо» і подав їй.

– Ця книжка ніколи не повинна була покинути вітрину з особистою колекцією сеньйора Семпере.

Ізабелла взяла її й, побачивши кулю, яка застрягла між сторінками й була досі там, подивилася на мене, не сказавши нічого. Тоді я дістав білий конверт із п’ятнадцятьма тисячами песет, за які старий Відаль намагався купити мою смерть, і поклав його на прилавок.

– А це плата за всі ті книжки, які старий Семпере подарував мені за всі роки нашого знайомства.

Ізабелла відкрила конверт і порахувала гроші, здивована.

– Я не знаю, чи можу їх прийняти…

– Тоді вважай, що це мій подарунок на твоє майбутнє весілля.

– А я ж так сподівалася, що це ви поведете мене до вівтаря, хай навіть у ролі весільного батька.

– Ніщо не подарувало б мені більшої радості.

– Але вам треба покинути місто.

– Так.

– Назавжди.

– На певний час.

– А якби і я поїхала з вами?

Я обняв її й поцілував у чоло.

– Хоч би куди я подався, ти завжди будеш зі мною, Ізабелло. Завжди.

– Мені вас дуже бракуватиме.

– Я знаю.

– Ви дозволите мені принаймні провести вас до поїзда чи куди там?

Я надовго замислився, проте не знайшов у собі мужності відмовитися від цих кількох останніх хвилин, проведених у її товаристві.

– Аби я могла переконатися, що ви справді поїхали і я звільнилася від вас назавжди, – додала вона.

– Гаразд, хай буде так.

Ми повільно спускалися бульваром Рамбла, Ізабелла тримала мене під руку. Коли ми наблизилися до вулиці Арко-дель-Театро, то звернули в темний провулок, який перетинав квартал Раваль.

– Ізабелло, ти ніколи нікому не повинна розповідати про те, що побачиш сьогодні вночі.

– Навіть моєму Семпере-молодшому?

Я зітхнув.

– Певна річ, що ні. Йому ти можеш розповідати все. Між ним і нами немає таємниць чи майже немає.

Відчинивши двері, сторож Ісак усміхнувся нам і відступив убік.

– Схоже, ми нарешті дочекалися візиту справді авторитетної особи, – сказав він, чемно вклонившись Ізабеллі. – Моя інтуїція підказує, що сьогодні ви самі хочете бути гідом, Мартін.

– Якщо ви не проти…

Ісак кивнув головою й подав мені руку. Я потиснув її.

– Нехай вам щастить, – сказав він.

Сторож розчинився в темряві, залишивши мене наодинці з Ізабеллою. Моя колишня асистентка й новоспечена управителька фірми «Семпере та син» дивилася на все з подивом і острахом.

– Що це за місце? – запитала вона.

Я взяв її за руку й повільно повів до великої зали, що була на вході.

– Ласкаво просимо на Цвинтар забутих книжок, Ізабелло.

Ізабелла підвела погляд до скляного склепіння вгорі, і він заблукав у неможливому переплетенні променів білого світла, які ковзали в нескінченному лабіринті вавилонської вежі, утвореної з тунелів, переходів та місточків, що вели в нутрощі цього собору, спорудженого з книжок.

– Це місце таємниці. Святилище. Кожна книжка, кожен том, що їх ти тут бачиш, має душу. Душу того, хто її написав, і душу тих, хто її прочитав, хто жив і мріяв із нею. Щоразу, коли книжка потрапляє в інші руки, щоразу, коли хтось ковзає поглядом по її сторінках, її дух міцнішає, і вона стає сильною. У цьому місці книжки, про які ніхто вже не пам’ятає, книжки, що загубилися в часі, живуть завжди, чекаючи, коли потраплять до рук нового читача, зможуть збагатити новий дух…

Згодом я залишив Ізабеллу чекати на вході до лабіринту й заглибився сам-один у тунелі, несучи той клятий рукопис, який не мав мужності знищити. Я вірив, що мої кроки донесуть мене до того місця, у якому я зможу поховати його назавжди. Я завернув за тисячу поворотів, аж поки повірив у те, що заблукав. І тоді, коли я був уже певен, що пройшов цією дорогою разів із десять, я опинився на вході до маленької зали, де побачив своє власне віддзеркалення в тому невеличкому люстрі, у якому завжди був присутній погляд чоловіка в чорному вбранні. Я побачив порожнє місце між двома спинками томів у чорних шкіряних палітурках і, не встигши навіть подумати, що роблю, запхав туди папку з рукописом книжки, яку написав для хазяїна. Я вже наготувався покинути те місце, але несподівано для самого себе обернувся й знову підійшов до полиці. Узяв книжку, біля якої я поставив свій рукопис, і розгорнув її. Мені досить було прочитати дві фрази, щоб я знову почув у себе за спиною той похмурий і загадковий сміх. Я поставив книжку на місце, узяв навмання іншу й став швидко її гортати. Потім узяв іще одну й ще одну й у такий спосіб переглянув десятки томів, які стояли в цій залі, та переконався в тому, що всі вони містили в собі різні форми тих самих слів, затьмарених тими самими образами, і той самий сюжет повторювався в них, наче обличчя людини в нескінченній галереї дзеркал. «Lux aeterna».

Вийшовши з лабіринту, я побачив, що Ізабелла чекає мене на сходинках із книжкою, яку вона тут вибрала. Я сів біля неї, і Ізабелла поклала голову мені на плече.

– Дякую, що привели мене сюди, – сказала вона.

І тоді я зрозумів, що вже ніколи не повернуся до цього місця, що я приречений лише мріяти й формувати у своїй пам’яті спогад про нього, почуваючись щасливим, що мав нагоду ходити його коридорами й доторкатися до його таємниць. Я на мить заплющив очі й дозволив, щоб цей образ навіки закарбувався в моїй свідомості. Потім, не наважившись знову підвести погляд, узяв Ізабеллу за руку й повів її до виходу, назавжди залишивши позад себе Цвинтар забутих книжок.

Ізабелла провела мене до молу, де чекав корабель, який мав назавжди вивезти мене з цього міста й розлучити з усім тим, що я досі знав.

– Як, ви кажете, звати капітана?

– Харон.

– Не дуже вдалий жарт, я сказала б.

Я востаннє обняв її й мовчки заглянув їй у вічі. Дорогою ми домовилися, що все обійдеться без прощань, без урочистих слів і без обіцянок, які треба буде виконувати. Коли дзвони на церкві Санта-Марія-дель-Мар видзвонили північ, я піднявся на борт корабля. Капітан Ольмо привітався зі мною