Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

Знову пливе місяць на небі, сторожко заходить до лісу тиша…»

… Стелла одірвала смичок від скрипки.

Соната була закінчена. Більше нічого не могла сказати Стелла. Могутня в пісні — дівчина знову змінилася, стояла на сцені маленька й бліда. Руки її безсило висіли, як батіжки. Очі були напівзаплющені. Антон Сигізмундович підхопив скрипку. Стелла ступила наперед. Раз… другий.

— Тату, — вона не сказала, але я зрозумів рух її губ.

Прорвались оплески.

— Тихо! — розпачливо крикнув хтось у перших кріслах. — Ти-хо!

Оплески вщухли, в залі знову було тихо. Стелла йшла вперед. Їй треба було зробити ще два кроки, щоб дійти до кінця сцени.

Вона зупинилась. Широко розплющила очі, немов досі нічого не бачила. Шукала мене, чи пробувала вгадати, чого від неї ще вимагають, чому всі мовчать у залі? Досі вона рухалася вперед по кривій, тепер почався рух угору. Вона одразу зробилась немов вища, більша віком, змінювалась на очах, підіймалась на пальцях вище й вище, ось, здавалось, одірветься від підлоги.

Я тоді не витримав. Цю муку хто б міг знести! Людмила шепотіла поруч:

— Яка красуня!

— Стелло! — крикнув я. — Стелло!

— Стелла… Стелла! — кричали в залі.

— Завісу… — схопився від рояля Антон Сигізмундович.

— Стелло!

Дві хвилі завіси злилися і заховали все від нас. В залі запалили світло. В оркестрі нагло, недоречно почали грати якийсь бравурний марш.

На авансцену раптом вибіг Антон Сигізмундович. Перелякані його очі зустрілися з моїми. Він підняв руку, немов розгублено кликав мене на допомогу.

— Куди ти? — спробувала затримати мене Людмила Оскарівна. — Почекай, — сказала вона. — Зараз вийде Стелла.

Я вирвав руку, поспішаючи біг за сцену. Швейцар швидко розчинив передо мною низенькі двері. Війнуло порохом, карюком. Вгорі, вище від паддуг, ревів вентилятор. Коливались брудні декорації лісу. Пожежник у блискучій мідній касці важно стояв на чаті. Антон Сигізмундович був розгублений, блідий. Зняв окуляри, і обличчя його зовсім змінилось. В куточках очей збіглися зморшки, немов ось-ось він вибухне сміхом. Але краї губ пішли вниз, як у хвилини плачу.

— Вона впала, — поспішав Антон Сигізмундович. — Завіса впала. Упала Стелла.

— Хто упав?

— Стелла. Тільки спустили завісу — вона впала. Припадок. Там у неї лікар. Ходім! Їй погано!

У залі наростав, як буря, веселий марш.

— Стелла… Стелла! — чулося із залу.

Пожежник у блискучій мідній касці важно стояв на чаті і ховав у руках цигарку. Ми з Антоном Сигізмундовичем пішли в лабіринт декорацій.

Я залишаю всіх. Іду в сад. Мені важко покинути дочку, в кімнаті тільки вона й Людмила, треба їм допомогти. Стеллі негарно. Але в цей час уже повинен бути аналіз білка — я мушу бути там, в залі інституту. Напружуючи всі сили, зігнувшись, я тихо причиняю двері, виходжу. Зали інституту освітлені, світло ллється в сад. Я відчуваю, що мені важко дихати, дуже б’ється серце. Тільки на одну хвилинку сісти — заспокоїтись. Треба взяти себе в руки.

З аналізом мистецьких здібностей дочки мені не пощастило. Ми всі, так само, як і вона, прагнули тільки того, щоб Стелла була скрипачкою, виконувала величні твори, хотіли підійняти її до вершин музики.

Але ми не врахували її сил, не зважили на її молодість, бачили перед собою мету, але забули про засоби, що були в наших руках.

Стебло надломилося.

Годину тому, в лабіринті декорацій, у задушливій кімнатці, Стелла лежала в глибокому, тяжкому припадкові, що почався, коли кінчився концерт. Ми її привезли додому, — вона тепер лежить у своїй кімнаті — бліда, квола, стомлена, немов спить.

Яка жахлива помилка трапилася з нашою дівчинкою! Як багато я сподівався від її концерту, і який жорстокий удар замість того! Ще вчора — розмова з нею, сьогодні — афіші на вулицях, фото її в газетах, а тепер — такий кінець концерту… Аналіз мистецьких здібностей дівчини дав нуль!

Але це була Стелла, це була жива істота — дівчинка. Тут легко було впасти в помилку. Я вже й раніше був неспокійний. Мене спочатку турбував запал, з яким Стелла бралась до музики. Останнім часом турбувало те, що Стелла стомлювалась. Вона ж сама мені говорила про неспокій, тривогу, страх на сцені. Я боявся, що вона не зможе досягти того, за що взялася. І так і сталось!

Але я не міг помилитись, працюючи над білком. Тут ми використовували роботи наших попередників, ішли науковим шляхом, будували свої спроби не на припущеннях, а на досвіді, — все було готове, саме життя готувало відкриття білка.

Я не міг помилитись! Амінокислоти були сполучені. Аналіз мав ствердити винахід. Я певен був, що аналіз білка принесе мені радість. Це надасть мені силу перетерпіти те, що сталось на концерті.

Я приготувався почути слова про велику радість, про моє відкриття.

Здалеку я бачив освітлені вікна інституту. Порожній сад холонув. Двері на ґанок були зачинені. На шибках вікон у великому залі шерхко вимальовувались людські тіні. Тіні поривались у сад. Я обережно, немов живі істоти, обминав тіні на доріжках саду.

Так зійшов я на ганок, пройшов коридором і зупинився на порозі залу. Відчинив безшумно двері. Мене ніхто не бачив. Увага всіх була прикута до чорної дошки в кутку залу, на якій поважний академік — кращий хемік країни Груно — креслив складні формули. Я прийшов вчасно — аналіз кінчився. Від мене було далеко до дошки, я не міг прочитати формул і не бачив виразно чисел, написаних там.

В залі напружено чекали. Академік усе писав. Вчені сиділи, низько схилившись над столами