У підводних печерах - Ігор Маркович Росоховатський

У ту коротку мить, коли Валерій розплющив очі, вловивши скрипіння дверей, він побачив вогненного павука, що неквапно заповзав у салон…

Батискаф рухався по спіралі над самісіньким дном. Славко розшукував «дзвона» й одночасно оглядав «околиці». Командир групи водолазів доповів йому, що пошкодження кабеля не виявлено і, очевидно, несправність слід шукати або в самому телефонному апараті «дзвона», або в контактних пластинках на виводах. А якщо так, то мешканці підводного будинку могли б і самі усунути несправність. Чому ж вони цього не зробили?

Так виник єдиний привід для тривоги, бо прилади показували, що механізми «дзвона» працюють бездоганно. Можна було б іще зачекати, але як заглушити тривогу? Славко розумів, що Люда й Валерій не сиділи б склавши руки. Якщо ж вони не усунули несправності, то, певне, на це були поважні причини.

Останнім часом Славко, як здавалося всім, непомітно скорив суворого підводника Олега Жербицького. Той став визнавати його авторитет, охоче слухав, майже не сперечався. А що він умів беззаперечно й точно виконувати накази, то кращого виконавця важко було знайти. Олег став неначе тінню керівника експедиції. Славко називав його своїм другом, інші позаочі — ординарцем. І тепер «ординарець» був поруч із Славком. Він проводив спостереження, маніпулюючи боковими прожекторами і світлом у салоні. Та ось Олег, напевно, щось помітив, бо погасив плафони. В темряві зеленувато світилися стрілки приладів та контрольні лампочки. За кормою то спалахував, то згасав сріблястий сніп.

— За нами хтось пливе, — доповів Олег, — але прожектор не дістає до нього.

— Зараз… — обізвався Славко, з півслова зрозумівши «ординарця».

Той вимкнув прожектор. Так вони пропливли кілька десятків метрів. Славко відчув якийсь неприємний тиск у голові. Це не був біль, який звичайно з’являється під час занурення на велику глибину. Здавалося, ніби хтось дивиться нерухомим поглядом тобі в потилицю: ти хочеш обернутися і не можеш. Тиск посилювався, заважав думати, доводилось боротися з ним.

— Давай, — сказав Славко, рвучко спинивши батискаф.

Олег увімкнув на повну потужність кормовий прожектор. Якесь темне тіло шугнуло праворуч, але було спіймане боковим прожектором.

— Восьминіг, сто чортів йому в печінку! — полегшено зітхнув «ординарець».

— Здається, він не хоче, щоб ми його бачили, а сам, схоже, не проти поспостерігати за нами, — зауважив Славко.

Восьминіг крутнувся туди, сюди, але промінь його не випускав. Тоді він накрився «капюшоном» і змінив забарвлення. Він міг би просто втекти геть, та чомусь не робив цього, навпаки, намагався вибратися з світла й наблизитись до батискафа.

Славко махнув Олегові рукою, щоб той пригасив на дві третини боковий прожектор, вимкнув кормовий і запалив світло в салоні, сподіваючись, що восьминіг підпливе впритул до ілюмінатора. Одначе спрут вважав за краще спостерігати людей на відстані. Він зупинився приблизно за півметра від ілюмінатора і в слабкому світлі здавався якоюсь невиразною масою без форми.

— Поведінка восьминогів змінилася, — мовив Славко. — Але чому? Адже ми не давали приводу…

— Може, дали інші? — висловив здогад Олег.

— Люда й Валерій?

— Не обов’язково вони…

— Ти все ж підозрюєш, що тут є вороги? Але навіщо їм ця бухта і ми?

Він увімкнув двигун і носовий прожектор, повів батискаф до «дзвона» по прямій. Прилади показували, що батискаф весь час збивається з курсу, доводилось його вирівнювати. Спочатку Славко думав, що батискаф вихляє через несправність у рульовій тязі, та невдовзі зрозумів: причина не в рулях, це він сам усупереч своєму бажанню робив мимовільні хаотичні рухи, натискав не на ті кнопки, повертав рукоятки не так, як хотів. Коли б не контрольні прилади, батискаф зовсім збився б з напрямку.

— Олег, ти нічого не відчуваєш?

— А що я маю відчувати? — сердито проказав Жербицький.

— Думки плутаються. Голова важка… Як на похмілля…

— У мене теж болить. Тиск, — безапеляційно заявив «ординарець».

Славко скрипнув зубами, за допомогою приладів вирівняв батискаф і дав повний хід.

— Восьминіг прилип до батискафа, — сказав Олег.

— Нехай прилипає, — відмахнувся Славко.

Попереду палала заграва. Довелося гальмувати. Жербицький залишив перемикач і припав до носового ілюмінатора.

— Цікаво, цікаво… — бубонів Славко.

На малій швидкості він повів батискаф в обхід заграви, і стало видно палаючі зарості якихось рослин.

— Знаєш, що це таке? — кивнув Славко на заграву. — Холодний вогонь. Світяться хащі водоростей цистозіри. Справжнісінька тобі пожежа. Цікаво було б дізнатися, які джгутикові в даному випадку спричиняють світіння і чи має воно причетність до «цвітіння» планктону. Жаль, що обмаль часу…

Він позначив місце на карті і повів батискаф далі.

Невдовзі попереду і внизу вигулькнуло світле блюдечко — в промені прожектора сяяв «дзвін». Славко уповільнив хід батискафа і підвів його так, щоб ілюмінатор прихо-дився навпроти «вікна» підводного будинку. Вгледів Валерія і Люду, які припали до прозорої пластмаси, і заспокоївся.

— Привітайся і запитай, як у них справи, — наказав Олегові.

Той заблимав боковим прожектором, «заговоривши» світловою морзянкою. У відповідь «озвався» прожектор «дзвона»:

«Все гаразд. Чи одержали листа?»

— Передай — листа не одержували, — сказав Славко. — Запитай, чому не налагодили зв’язок. Повідом, що несправність-в них, в апараті або на виходах.

— Вони просяться до нас, у батискаф, — спантеличено проказав Олег.

— Бачу, — невдоволено відповів Славко. — Можна подумати, що це так просто зробити. Кажуть, «усе гаразд», а просять вживати заходи, як при аварійній ситуації. Запитай, чи правильно їх зрозуміли.

Прочитавши відповідь, він чортихнувся і почав обережно підводити батискаф, щоб люк став якомога ближче навпроти «вікна». Одночасно у «вікні» рознялися стулки, висунувся «рукав» з присосками. Частина батискафа увійшла в «рукав». Маневр тривав близько двох годин. Тепер починалось найголовніше. Найменша похибка, неправильно встановлений тиск у шлюз-камері, відмовить чи не спрацює на повну силу бодай одна присоска «рукава» — і станеться аварія.

— Одягайся! — скомандував Славко, і сам, спохмурнілий, почав залазити в скафандр.

Зробити це в салоні батискафа було зовсім не просто.

Коли нарешті почулися удари по люку, Славко ледь-ледь прочинив його…

Губи Олега за пластмасою шолома ворушилися, він щось казав, і Славко зрозумів, що все гаразд, можна відчиняти.

Люк відчинявся дуже повільно. Славко щосили натиснув підборіддям на пластинку блокатора, і шолом відкинувся з його голови. Олег зробив те саме.

— Хоча б вони здогадалися зняти скафандри в «рукаві», — бурчав Славко.

Виявилося, що Люда й Валерій, порушуючи всі інструкції, увійшли в «рукав» узагалі без скафандрів. Тільки-но люк відчинився, вони одразу пірнули в нього.

Славко хотів було висварити їх, але побачив їхні обличчя з наляканими, майже божевільними очима.

— Що з вами?! — скрикнув він.

— Зачиняй люк і тікаймо звідси! — прошепотів Валерій, сідаючи на підлогу.

— А