У підводних печерах - Ігор Маркович Росоховатський

— Схоже… — прошепотіла жінка, не маючи сили повірити власним вухам.

Вона підійшла ближче й помітила, що «лійка» тварини пульсує і з неї вихопилося кілька бульбашок повітря.

— Може, він створює звуки «лійкою», як дельфін дихалом?

— Так, — пролунало знову.

Одночасно почулося булькання води.

— Але ж як він міг навчитися розмовляти, розуміти значення слів? Чортівня якась! Галюцинація!.. — Людмила Миколаївна дивилася то на восьминога, то на Валерія. — Та ми б з вами, ми, люди, перебуваючи в полоні в інших створінь, не змогли б так швидко зрозуміти їхню мову…

В очах у восьминога з’явився якийсь новий вираз, але він промайнув так швидко, що Валерій не міг усвідомити його значення.

— Нам, людям, багато в що важко повірити… Ми надто часто помиляємося… — мовив він. — А втім, причина усього не в нетямучості нашій, а в зарозумілості…

Він подивився на Мудреця. Восьминіг втягнув присоски, і тепер щупальця здавалися зовсім гладенькими, заокруглив мантію і підняв її каптуром над головою.

Людмила Миколаївна теж стежила за октопусом. Вона запропонувала:

— Спробуйте ще поговорити з ним. Цікаво, який у нього запас слів.

Валерій погодився і запитав:

— Ти ситий, Мудрець, і я можу з’їсти твоїх крабів?

— Ні, — чітко пролунала відповідь. — Ні! Ні!

Людмила Миколаївна, не маючи сили відвести погляд від Мудреця, намацала крісло й опустилася в нього. Вона була здатна вимовити лише одне слово і без кінця повторювала його:

— Неймовірно! Неймовірно…

Людмила Миколаївна і Валерій на якийсь час припинили займатися дельфінами, знайшовши собі виправдання в тому, що тваринам необхідно відпочити. Їхньою увагою заволодів Мудрець — його гнучкі спритні щупальця в коричневих плямах і з чотирма рядами присосків, видимі серця — звичайне та два зяброві, дволоба голова, дволобість якої підкреслювалася збільшеними очними виступами і білими плямами. Обоє могли годинами спостерігати, як Мудрець змінює зовнішність, інколи дивовижно зливаючись із середовищем. Він досягав цього різними способами: розпластувався, маскував очі, вкривався плямами, випинав горбки, а іноді навіть використовував підручний матеріал. Коли люди гралися з ним у піжмурки, Мудрець брав на дні акваріума каміння і тримав його перед собою, затуляючи яскристі зіниці.

— А він аристократ по крові, — сказав якось Валерій, милуючись восьминогом.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Людмила Миколаївна, обдумуючи запитання, які задасть Мудрецеві.

— Нічого надзвичайного, просто те, що у восьминогів кров блакитна. У ній міститься не гемоглобін, а гемоціанин, не залізо розчинене, а мідь. Вона і надає крові синюватого відтінку. Отже, його можна назвати «ваша величність», або «ваша світлість», а ще краще — «ваша мудрість».

— Так, — пролунало несподівано.

— Ого, ти наділений родовою гордістю! — вигукнув Валерій.

— Киньте забавки! — обірвала його жарти Людмила Миколаївна. — Час має зараз для нас більшу ціну, ніж ми гадаємо. Ви ще не забули, на яке запитання він відповів «так»?

Та Валерій жартував не заради веселощів, він хотів затамувати якусь незрозумілу тривогу, що навалилася несподівано на нього. Останнім часом з ним коїлося щось неймовірне: здавалося, чиясь ворожа сила вдерлася йому під череп і тисла на мозок, заважала думати. Він постійно відчував цей тиск.

— Мудрець, якщо ми правильно зрозуміли, ти навчився людської мови, слухаючи нас? — запитала Людмила Миколаївна.

— Так.

— Ти розумієш все, що ми говоримо?

— Ні.

— Все, що ми говоримо дельфінам?

— Так.

— І ще більше?

— Так.

— Ти знаєш, що означають слова «люди», «море», «їжа»?

Восьминіг мовчав.

— Може, не варто об’єднувати в одному запитанні усі три слова? — здогадався Валерій і спитав:

— Ти знаєш, що означає слово «люди»?

— Так.

— А «їжа»?

— Так.

— «Море»?

— Ні.

— Але ж це дуже просто. Море — це все, що за стінами нашого будинку, там… — він зробив виразний жест. — Тепер ти зрозумів це слово? Спробуй повторити його за мною — «мо-о-ре».

— О-о-е-е, — вимовив із себе з бульканням восьминіг.

І одночасно Валерій чітко почув свій власний голос, що повторив: «Мо-о-ре».

— Ви теж чули? — звернувся він до Людмили Миколаївни.

— Що саме?

— Скільки разів я сказав «море»?

— Ви як дитина. Облиште.

— Повірте, я не жартую. Це дуже серйозно. Скажіть, прошу, — він вимовив це майже благально, — скільки разів я сказав «море»?

— Двічі, звичайно.

«Кепські справи. Втрата самоконтролю чи навіть щось гірше, — думав Валерій. — Вдруге я сказав оте „море“ не тому, що хотів того, навпаки — наперекір собі. Якщо ця психічна ненормальність спричинена тиском, радіацією, температурою чи якоюсь фізичною недугою — півбіди…»

Він відчував весь час присутність чужої волі, яка сковувала його. Нарешті повернувся до Мудреця:

— Слухай уважно. Ти знаєш, що десь тут поблизу перебувають інші люди? Тут, у морі, за стінами будинку?

— Так.

— Вони впливають на дельфінів?

— Так.

— Ти певний, що це люди? Люди?

— Так. Так.

Валерій відчував — ще трохи, і його голова лусне від болю і сторонньої присутності, як перестиглий горіх. Глянув на розгублене обличчя Людмили Миколаївни.

«Може, і з нею діється те ж саме? Треба запитати… Про що? Ах, так, про чужий вплив… Про тишу за вікнами „дзвона“. Про вічну ніч морського дна… А плескіт хвиль безмірно далеко — там, де дзеленчать телефони і кигичуть чайки… Про що я хотів запитати?»

Він почув знайомий закличний свист, стогін, хлюпання… Спробував усвідомити, чи не ввижається усе це, але побачив, як Людмила Миколаївна відчинила двері в коридор. Звуки стали чутніші. Валерій кинувся за нею в дельфінарій. Уже з порога побачив Актрису, її голову, трохи підняту над водою. Вона лежала на боці, здавалося, зараз заклично помахає йому грудним плавцем: давай пограємо в м’яча! Але щось у позі Актриси насторожувало. Чи то опущений хвіст, чи те, що її плавці були нерухомі… Валерій відчув біду раніше, ніж почув одчайдушний крик Людмили Миколаївни:

— Вона помирає!

Дельфінка ледь-ледь відкривала дзьоба, з її дихала вихоплювався приглушений свист. Вона то випливала з води, то поринала.

Тепер Валерій помітив: Актриса не пливе, а її підтримує на поверхні Пілот. Інколи з’являлася частина його голови, чувся пронизливий закличний свист.

— Дзвоніть Славкові хутчій!

Валерій кинувся в коридор і зупинився від несподіванки. Назустріч йому, залишаючи мокрі сліди на лінолеумі, дибав на своїх щупальцях Мудрець.

Валерій пропустив нового помічника до Людмили Миколаївни і поспішив до телефону. Зняв трубку, але гудка не почув. Він стукав важелем, поки не переконався, що телефон не працює. Побіг назад у дельфінарій.

Восьминіг стояв над басейном, неподалік дверей, упершись поглядом в Актрису, поступово змінював колір — рожевий на сірий у цяточку. Довгі верхні щупальця то витягувалися, то скручувалися, ніби