Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Очі дівчини знову звертаються до мене й перш ніж знов опуститися на підлогу, зупиняються достатньо довго, щоб я припустив знайомство між нами.

— Перепрошую, а ми з вами знайомі? — питаю я.

— Ні, пане, насправді ні, просто… Я вам прислуговувала вчора ввечері.

— Це ви принесли мені записку? — схвильовано питаю я.

— Ні, сер, не я. То була Меделін.

— Меделін?

— Моя камеристка, — втручається Івлін. — Слуг у будинку не вистачає, тож я послала її на кухню, щоб вона там допомагала. Що ж, нам пощастило, — вона дивиться на свій годинник на зап'ясті, — Меделін понесла мисливцям закуски, але близько третьої години повернеться. Тоді ми зможемо її спитати разом.

Я знов повертаюся до служниці.

— Ви знаєте ще що-небудь про записку? — питаю я. — Може, про що вона?

Тиснучи свої руки, служниця хитає головою. Бідолаха вочевидь почувається ніяково, тому я, жаліючи її, дякую та йду геть.

7

Ми прямуємо дорогою до селища, і щокроку дерева наближаються. Дорога не така, якою я її уявляв. Карта в кабінеті навіювала картини чогось величного, як-то прорубаного крізь ліс бульвару. Але реальність більше схожа на широкий ґрунтовий шлях, на якому трапляються вибоїни та впалі гілки. Цей ліс не стільки приборкали, скільки домовилися з ним, і Гардкаслам вдалося добитися від свого сусіда лише незначних поступок.

Я не знаю, куди ми йдемо, але Івлін вважає, що ми можемо перехопити Меделін, коли та повертатиметься з полювання. Я маю тайну підозру, що вона просто шукає привід не повертатися до будинку. Але ці хитрощі непотрібні. Упродовж цієї години, що я провів у компанії Івлін, я вперше відтоді, як прокинувся, почуваюся цілісною особою, а не її залишками. Тут, під вітром і дощем, пліч-о-пліч з другом я почуваюся щасливішим, ніж будь-коли досі.

— А що, на вашу думку, може вам сказати Меделін? — питає Івлін, піднімаючи зі стежки гілку й відкидаючи її в ліс.

— Річ у записці, яку вона дала мені минулого вечора, якою мене виманили в ліс, щоб хтось зміг напасти на мене, — кажу я.

— Напасти! — шоковано перебиває мене Івлін. — Тут? Чому?

— Не знаю, але сподіваюсь, що Меделін зможе сказати мені, хто надіслав записку. Можливо, вона навіть подивилася, що там написано.

— Щодо цього жодного «можливо», — каже Івлін. — Меделін була зі мною в Парижі. Вона вірна, вона вміє мене розвеселити, але покоївка з неї жахлива. Зазирання в чужу пошту вона, здається, вважає однією з пільг своєї роботи.

— Ви дуже поблажлива, — кажу я.

— Змушена бути такою, бо не можу добре платити, — каже вона. — А коли вона розповість, що там було написано, що тоді?

— Я розповім поліції, — кажу я. — І тоді, сподіваюсь, зможу нарешті забути про цю справу.

Повернувши згідно з перекошеним дороговказом ліворуч, ми йдемо в ліс стежкою, яку повсякчас перетинають ґрунтові дороги, і незабаром зворотний шлях вже не знайти.

— А ви знаєте, куди йдете? — нервово питаю я, відхиляючи від обличчя гілку, що висить низько. Останнього разу, коли я зайшов у цей ліс, моя пам’ять звідти не повернулася.

— Ми керуємося ось цим, — каже вона, смикаючи прибитий до дерева клапоть жовтої тканини.

Він схожий на ті червоні, по яких я вийшов вранці до Блекгіту, і ця подібність посилює мій неспокій.

— Це мітки, — каже вона. — Доглядачі орієнтуються за допомогою них у лісі. Не бійтеся, далеко я вас не заведу.

Щойно вона це каже, ми виходимо на маленьку галявину, посеред якої стоїть кам'яний колодязь. Дерев'яний дах обрушився, а залізне колесо, яким колись підіймали відро, тепер іржавіє в багні, майже сховане під опалим листям. Івлін задоволено плескає в долоні, а потім приязно кладе руку на вкритий мохом камінь. Вона вочевидь сподівається, що я не помітив ні встромлений у тріщину папірець, ні те, як її пальці швидко прикрили його. Дружба змушує мене підіграти, і я спішно відводжу очі, коли вона повертається до мене. Певно, вона має в цьому будинку залицяльника, і хоч мені й соромно зізнаватися, але я заздрю цьому таємному зв'язку та адресатові.

— Ми прийшли, — каже жінка, театрально розкинувши руки. — Меделін ітиме через цю галявину, коли повертатиметься до будинку. Це має бути невдовзі. Вона має повернутися до третьої, щоб допомогти готувати бальну залу.

— Де ми? — питаю я, дивлячись навколо.

— Це колодязь побажань, — каже вона й нахиляється через край, щоб подивитися в чорноту. — Ми з Майклом ходили сюди, коли були дітьми. Загадували бажання, кидаючи камінчики.

— І що саме бажала юна Івлін Гардкасл? — питаю я.

Вона супить лоб, це питання спантеличує її.

— Знаєте, хоч вбийте, але не пам'ятаю, — каже вона. — Що хоче дитина, яка має все?

«Те саме, що й усі інші — мати ще більше».

— Навряд чи я міг би на це відповісти, навіть якщо мав би свою пам'ять.

Обтрусивши руки від бруду, Івлін запитально дивиться на мене. Я бачу, як усередині неї палає цікавість, бачу радість від зустрічі з чимось невідомим і несподіваним там, де все знайоме. З раптовим розчаруванням я розумію, що знаходжусь у її компанії тому, що її це розважає.

— А ви думали, що робитимете, якщо ваші спогади не повернуться? — питає вона, пом'якшуючи своє запитання лагідністю голосу.

Тепер моя черга бути спантеличеним.

Після того, як моя початкова розгубленість минула, я намагався не замислюватися про свою хворобу. Взагалі-то, втрата спогадів виявилася радше розчаруванням, ніж трагедією; неспроможність згадати Анну була чи не єдиним, що не можна було назвати простою незручністю. Поки що, розкопуючи Себастьяна Белла, я знайшов двох друзів, анотовану Біблію та заперту скриню. Це все, що залишилося від сорока років життя. Я не маю ні дружини, яка плаче через втрачений час сумісного життя, ні дитини, яка боїться, що батько, якого вона любила, може не повернутися. З такої точки зору життя Себастьяна Белла важко було загубити й важко оплакувати.

Десь у лісі ламається гілка.

— Лакей, — каже Івлін, і моя кров миттєво холоне, бо я згадую попередження Чумного Лікаря.

— Що ви сказали? — питаю я, шалено оглядаючи ліс.

— Той звук — то лакей, — каже вона. — Вони дрова збирають. Сором, так? Нам бракує слуг, щоб забезпечити дровами всі каміни, тому нашим гостям доводиться слати в ліс власних лакеїв.