Прекрасні катастрофи - Юрій Корнійович Смолич

Творчість письменника Юрія Смолича багатогранна. Смолич виступає в багатьох жанрах: йому належать твори з сучасного життя, історичні романи, пригодницькі та науково-фантастичні повісті, гострі публіцистичні статті, памфлети, літературознавчі розвідки.

Вклад Юрія Корнійовича в скарбницю української радянської прози значний. Його трилогія «Дитинство», «Наші тайни», «Вісімнадцятилітні», повість «Театр невідомого актора», романи «Вони не пройшли» і «Світанок над морем» широко відомі читачеві. Про Смолича можна по праву говорити, як про видатного майстра прози, художника тонкого і спостережливого. Надзвичайно цінним є те, що письменник працює і над розробкою науково-фантастичного жанру. Трилогія «Прекрасні катастрофи», написана ще в тридцятих роках, витримала в свій час чимало видань, і досі на цю книжку великий попит у бібліотеках.

Немає потреби доводити, яке велике значення для виховання і збудження творчої думки мають науково-фантастичні твори. Читання таких книжок в юнацькі роки у багатьох випадках визначало наперед вибір професії, обрання життєвого шляху, прищеплювало любов до фантазії, до мрії, без яких життя і діяльність втрачають барви і про які Ленін писав, що вони потрібні не тільки поетам, а навіть і математикам. К. Е. Ціолковський, видатний радянський учений і винахідник, в свій час відзначив, що «прагнення до космічних мандрівок» збудили в ньому романи Жюля Верна, а це вже викликало конкретну «діяльність розуму».

Давно вже здійснилися мрії героїв казок, створених народом. Тепер ми маємо не килими-самольоти, а реактивні літаки, які випереджають звук, і вертольоти, які піднімають тонни вантажу. Людство стоїть на порозі великих відкриттів: все менше часу відділяє нас від того моменту, коли реактивні двигуни поринуть у космічні простори. Атомна енергія вже потекла по проводах, створюються атомні кораблі, атомні підводні човни.

Самі вже ці наукові завоювання збуджують фантазію, відкривають нові простори для польоту сміливої думки художника-фантаста.

Величезна більшість науково-фантастичних творів присвячена технічним проблемам і лише небагато — проблемам біології та медицини. Це не випадково. Галузь медицини надзвичайно складна, прогрес в ній здійснюється, в порівнянні з технічним прогресом, досить повільно, тому і стимулів для фантазії менше, звичайно, для такої фантазії, яка б ґрунтувалася на реальних перспективах, а не відвертала від них.

Смолич обрав для своїх науково-фантастичних повістей найскладнішу галузь — медицину.

«Прекрасні катастрофи» складаються з трьох повістей: «Господарство доктора Гальванеску», «Що було потім» і «Ще одна прекрасна катастрофа». В перших двох повістях катастрофи зазнав поміщик і вчений Гальванеску, у третій повісті катастрофи зазнав індійський учений Нен-Сагор — в умовах капіталізму виявилося неможливим здійснити в медицині профілактичний напрям, який розробляв Нен-Сагор, відкривши нові методи оздоровлення. Так розвіялись його хибні погляди, і він почав мислити реалістично, визнавши, що тільки в соціалістичному суспільстві можна здійснити зроблені ним відкриття, здійснити широку профілактику захворювань.

Отже, ці катастрофи, на наш світогляд, є катастрофами прекрасними, бо кінець кінцем вони нам корисні і сприяють перемозі передових ідей.

Але основний задум книги не в тому, щоб тільки довести, що крах ідей буржуазного суспільства нам на користь. Письменник, порівнюючи буржуазну і радянську медицину, хотів розкрити людиноненависницьку суть буржуазної ідеології і гуманність та прогресивність науки радянської, науки соціалістичної.

Смоличу вдалося здійснити цей задум.

Ось перед нами доктор Гальванеску.

Це вчений, хірург, талановитий експериментатор і водночас багатий поміщик, жорстокий і ненажерливий, цілком відданий прагненням і життєвим інтересам свого класу. Він мріє про «перебудову сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків», причому «експлуатації цілого світу», аж ніяк не менше. Він мріє про перетворення самої людини в покірну, слухняну машину, позбавлену здатності почувати і мислити.

На думку Гальванеску, робітникам немає потреби почувати і мислити. Це, як він вважає, лише гальмує прогрес і заважає самій роботі. «Людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення і мащення… А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей. Заколоти, заворушення, революції: це треба ліквідувати. Негайно. Поки продуценти всіх країн, всі ці пролетарі і трудящі не об’єднали своїх сил проти нас», — Є міркує він.

У своєму маєтку, під захистом і при сприянні уряду — діється ще за часів капіталістичної Румунії — під пильною охороною з боку сигуранци, Гальванеску здійснює свої диявольські досліди на ув’язнених та емігрантах. Йому вдається перетворити живих людей в машину, керовану по радіо, замінити в їх артеріях і венах кров на «кров штучну» — рідину особливого складу, що є «досконалим провідником електричного струму». Тепер динамічна гармонія функцій органів здійснюється спрямованим із-зовні рухом електричних струмів.

Гальванеску заглядає в майбутнє. Він вважає, що людство витрачає загрозливо швидко запаси копалин. Незабаром «брюхо землі спорожніє, — Є говорить він, — і ми житимемо на порожньому вилущеному горіхові». Він закликає до розумного, обережного ставлення до природних багатств за рахунок використання людини, як найдешевшого, найдоступнішого і легко відтворюваного матеріалу. Перетворені в автомати люди постачатимуть таким, як Гальванеску, матеріальні блага й предмети розкоші, «і ніяких заворушень, ніяких революцій». «Хіба машина здатна на революції?» — самовдоволено твердить Гальванеску.

Проти Гальванеску напружену і тяжку боротьбу веде комсомолка Сахно. Це смілива, сильна, цілеспрямована жінка, наполеглива в досягненні мети, полум’яна патріотка. Вона прекрасна в своїх словесних боях з Гальванеску, у спалахах жагучої ненависті до людиноненависницької ідеології реакційного вченого, у благородному почутті прихильності і дружби до простих людей з народу — до шофера Чіпаріу та човняра Йонеску — в упертому прагненні допомогти їм, коли вони потрапляють у біду, і повернути їм життя, коли лиха воля Гальванеску обертає їх у машини.

Повернувшись на батьківщину з перетвореними в механізми самим поміщиком Гальванеску, Чіпаріу та Йонеску, Сахно негайно звернулася до хірургів з просьбою повернути життя своїм «мертвим» супутникам.

Радянським ученим вдається, нарешті, після довгих шукань знайти спосіб відживлення перетворених в автомати людей. Але відживлений Гальванеску перерізує собі вени, кінчає життя самогубством, а перед цим в приступі безсилої люті вбивав човняра Йонеску.

Горький писав: «Немає фантазії, в основі якої не лежала б реальність».