Темні уми - Олександра Бракен
Я відвернулась.
— Нічого, чого я не просила.
У відповідь Лаям лише відійшов на кілька кроків назад, поступаючись мені місцем.
— Я й на мить тобі не вірю, — спокійно сказав він. — Ані на одну чортову мить. Якщо хочеш мене здихатися, то доведеться добряче постаратися.
— Тут ти мені не потрібен.
Він похитав головою.
— Але це не означає, що я залишу тебе тут саму-самісіньку. Не поспішай, маєш часу достатньо. Ми ж потрібні одне одному? Ми сьогодні все вирішимо. Негайно. — Лаям стягнув із себе светр і кинув його мені. — Одягни, бо застудишся.
Зловивши светр однією рукою, я притулила його до грудей. Досі теплий.
Він почав ходити туди-сюди, взявши руки у боки.
— Це через мене? Через це ти не можеш мені розповісти? Хочеш, я покличу Чабса?
Щось відповісти мені було несила.
— Рубі, ти мене до смерті лякаєш.
— От і добре.
Зібгавши светр, я жбурнула його якомога далі у темряву.
Він тремтливо видихнув й обіперся рукою об найближче дерево.
— Добре? Та що ж у цьому доброго?
Я не могла дотямити, що хотів сказати мені того вечора Кленсі, не могла, аж поки Лаям не зазирнув мені просто в очі. Дзюрчання крові у вухах перетворилося на рев. Я міцно заплющила очі, щосили притиснувши нижню частину долонь до чола.
— Я більше так не можу, — вигукнула я. — Хіба тобі важко просто залишити мене на самоті?
— Ти ніколи мене би не залишила.
Його ноги зашаруділи у заростях, коли він зробив кілька кроків до мене. Повітря навколо мене нагрівалось, набуваючи впізнаваної температури. Я зціпила зуби від злості, бо Лаям з кожним кроком ближчав, а я не могла дати собі раду. Знала, що можу зробити йому боляче.
Він спробував прибрати мої руки з мого обличчя, але мені не була потрібна така ласка. Я відштовхнула його, вклавши у цей рух усю вагу свого тіла. Лаям спотикнувся.
— Рубі…
Я відштовхувала його знову і знову, чимраз сильніше, бо тільки так я могла сказати йому те, що так відчайдушно намагалася. Я бачила спалахи його яскравих спогадів. Я бачила всі його надзвичайні мрії. Тільки притиснувши його спиною до дерева, я усвідомила, що плачу. Зблизька я помітила свіжий поріз під його лівим оком та синець, що вже поволі почав проступати.
Лаям ворухнув губами. Його руки вже не були випростані перед ним, вони вже лежали у мене на стегнах.
— Рубі…
Я водномить підійшла до нього впритул, однією рукою проводячи по його м’якому волоссю, а іншою вчепившись у його сорочку на спині.
Коли я нарешті притиснула свої губи до його губ, то відчула, як глибоко всередині мене щось скрутилося. Крім Лаяма, все інше для мене перестало існувати — навіть сюрчання цикад, навіть сірі обриси дерев. Моє серце аж гриміло у моїх грудях. Сильніше, сильніше, сильніше — невгамовне серцебиття. Його тіло під моїми руками розслабилось, тремтячи від мого дотику. Дихати ним мені було замало, я хотіла проковтнути його. Шкіру, дим, солодкість. Я відчула, як його пальці перелічують мої голі ребра. Лаям обхопив мене ногами, щоби наблизити ще ближче до себе.
Я балансувала, стоячи навшпиньки; піді мною небезпечно обертався світ, в той час як його губи виціловували мої щоки, вилиці, шию. Він видавався настільки впевненим у собі, так ніби вже давно спланував це.
Я не відчула, як відбулося прослизання. А навіть якби відчула, то я так поринула у нього, що навіть уявити не могла, щоби відштовхнути чи відпустити у ту мить його тепле тіло. Він торкнувся так легенько, як може торкатися пір’їнка, він гладив мою шкіру з якимось благоговінням, але в мить, коли його губи знову знайшли мої, однієї-єдиною думки мені вистачило, щоби я вилетіла з медово-солодкого туману.
Згадка про обличчя Кленсі, коли він робив те ж саме, що зараз Лаям, раптом захлиснула мій мозок, продираючись крізь мене, допоки я вже не могла її ігнорувати. Допоки я не побачила, як вона вилискує і палахтить, так наче це чужа пам’ять, а не моя.
А потім я усвідомила — я не єдина, хто його бачить. Лаям теж усе бачить.
Але як, як, як? Неможливо, хіба ні? Спогади пливли до мене, а не від мене?
Я відчула, як він завмирає, потім як він відринув від мене. І я розуміла, розуміла з виразу його обличчя, що він усе побачив.
Мої груди переповнилися повітрям.
— О Боже, пробач, я не хотіла… він…
