Темні уми - Олександра Бракен
Скрип старого матраца заглушив телевізор. З хвилину я непорушно прислухалася до баритону президента Ґрея, котрий виголошував вечірню промову. Мої ноги, здавалося, були останньою частиною мого тіла, що хотіла просинатися.
«…запевняю вас, що рівень безробіття знизився із тридцяти до двадцяти відсотків, і це лише впродовж останнього року. Я даю вам слово, що доможуся успіху там, де зазнав би невдачі несправжній уряд. І хай як вони прагнуть змусити вас повірити, що мають вплив на міжнародній арені, вони заледве здатні контролювати терористичні відгалуження так званої Дитячої Ліги…»
Телевізор вимкнувся, почулося шипіння статики. Кроки.
— Ти прокинулась?
— Прокинулась, — прошепотіла я.
Горло боліло, язик набряк.
Ліжко просіло, коли Кленсі сів поруч мене. Я силкувалась не здригнутись.
— Що трапилось? — спитала я.
Голоси внизу погучнішали, віддаючись дзвоном у моїх вухах.
— Ти знепритомніла, — сказав він. — Я не зрозумів… я не мав би так наполягати.
Я підвелась на ліктях у марній спробі уникнути його дотику. Я не могла відвести очей від його губ і його білих зубів. Я сама все вигадала чи це він?..
Усередині мене все стиснулося.
— Ти щось дізнався? Знайшов там докази своєї теорії?
Кленсі відхилився назад із непроникним обличчям.
— Ні!
Він підвівся і почав проходжуватися між вікном і білою запоною. Краєм ока я помітила відблиск на підлозі, і не здивувалась, виявивши, що вона залита блакитним світлом від увімкненого монітора.
— Ні! Бачиш, я вкотре прокручую все у своїй голові, — сказав Кленсі. — Я гадав, що, може, ти навмисно стерла їхні спогади, бо сердилася чи засмутилася, але ти видалила всі їхні спогади тільки… про себе. Те ж саме із Самантою, тією дівчинкою. Саманта Даль, сімнадцять років, місто Бетесда, штат Меріленд, батьків звати Ешлі і Тодд, Зелена, наділена фотографічною пам’яттю… — Його голос поволі затих. — Я розмірковував і розмірковував, прокручуючи все спочатку, щоби збагнути, як ти це робиш, але мандрівка по твоїх спогадах не показує мені, що коїться у твоїй голові. Нема причини, є тільки результат.
Цікаво, він взагалі усвідомлює своє сновигання туди-сюди, чи те, що я спромоглася підвестися з ліжка з єдиною думкою у голові — забратися до дідькової матері якнайдалі з цієї кімнати і від нього. Поступово почав повертатися біль.
Що він зі мною накоїв? Я притулила руку до чола. Голова боліла, як і завжди, коли він навідувався у мою голову, але цього разу біль був різкішим. Він не просто зазирнув у мою голову, він змусив мене прагнути його — змусив мене захотіти його поцілувати.
Хіба ні?
— Уже пізно, — мовила я, перебиваючи його. — Мені треба… Треба піти пошукати інших.
Кленсі повернувся до мене спиною.
— Тобто знайти Лаяма Стюарта.
— Так, Лі, — сказала я, роблячи кілька повільних кроків до дверей. — Я мала зустрітися з ним. Він хвилюватиметься.
Біла запона зачепилась за моє волосся, коли я проминала її.
Кленсі похитав головою.
— Ти хоч щось про нього знаєш, Рубі? Ти знайома з ним скільки часу — місяць? Півтора? Чому ти гайнуєш з ним свій час? Він — Синій, та й справа не в тім, він же… на нього було заведено справу ще до табору, бо це він повбивав усіх тих дітей. Сто сорок вісім. Більша частина їхнього табору! Тому забудь про всю ту свою маячню й обожнювання героя, він того не вартий. Ти надто цінна, щоб ошиватися з ним.
Він різко розвернувся, саме в ту мить, коли моя рука торкнулася дверей, і різко їх зачинив.
— Та що з тобою таке? — закричала я. — То й що, що він Синій? Чи не ти торочив про те, що всі ми — Чорні, як і про те, що ми повинні поважати одне одного?
Його рот скривився у настільки ж самовпевненій усмішці, наскільки й прекрасній.
— Ти маєш прийняти той факт, що ти Помаранчева і що завжди будеш самотня через це.
До певної міри голос Кленсі був спокійний. Його ніздрі роздималися, коли я знову схопилась за дверну ручку. Височіючи наді мною, він обома долонями ляснув по дверях, щоби не дати мені нікуди піти.
— Я бачив, чого ти хочеш, — сказав він. — І це не своїх тата з мамою. І навіть не своїх друзів. Ти хочеш бути з ним, як була вчора у хатині чи у машині посеред лісу. «Я не хочу тебе втратити», — так ти казала. Хіба він справді настільки важливий?
Гнів здійнявся із самої глибини мого єства, обпікаючи мені горло.
— Як ти смієш? Ти
