Переслідуваний - Стівен Кінг

— Все було чудово, — промовив Річардс. Але руки не потис.

Незабаром по нього прийшла міс Джонс. Була друга година тридцять хвилин.

81 проти 100…

Річардс стояв за лаштунками між двох полісменів, слухаючи, як публіка несамовито аплодує Боббі Томпсону. Він нервувався. Хоч і пробував брати себе на глузи, але що було, те було. Він не міг змусити себе заспокоїтись. Була одна хвилина на сьому.

— Перший учасник сьогоднішнього змагання — чоловік меткий і винахідливий. Походить він з Південного району нашого з вами міста, — говорив Томпсон. На моніторі з’явився неприкрашений портрет Річардса в мішкуватій робочій сорочці сірого кольору, зроблений прихованою камерою кілька днів тому. Фон нагадував приймальню на п’ятому поверсі. Річардс помітив, що фотографія ретушована: очі були запалі, лоб став вужчим, на щоках з’явилися тіні. Ретушер трохи викривив йому рота, надавши обличчю глузливого виразу. Публіка бачила на екрані страхітливого Річардса — міського ангела смерті, брутального, не дуже тямовитого, але примітивно, по-звірячому підступного. Справжнє пугало для добропорядних жителів Північного району.

— Це — Бенджамін Річардс, йому двадцять вісім років, — вів далі Томпсон. — Запам’ятайте його обличчя! Через півгодини він блукатиме на волі. Достовірна інформація про місце його перебування принесе вам сто нових доларів! А якщо після вашого повідомлення його буде вбито, ви одержите тисячу нових доларів!

У ту хвилину думками Річардс був далеко, та страхітливий струс повернув його до тями.

— …А ось — жінка, яка одержить винагороду за Бенджаміна Річардса, якщо його вб’ють!

На екрані зринула фотографія Шійли. Ретушер і тут попрацював, але рука його виявилася важчою, грубо спотворивши оригінал. Мила, хоч і не дуже гарна жінка перетворилась на банальну повію. Повні, відкопилені губи, пожадливий блиск в очах, натяк на подвійне підборіддя, що поступово переходило в оголені груди.

— Ах ти ж сучий вилупок! — скреготнув зубами Річардс. Тоді порвався вперед, але дужі руки стримали його.

— Не гарячкуй, друже. Це ж фотографія.

За хвилину його майже витягли на сцену.

Публіка зреагувала відразу. Студія наповнилася верескливими голосами: «У-у!.. Бандюга мотоциклетний!.. Геть звідси, мерзотнику!.. Убити його! Убити!.. Геть! Геть!»

Боббі Томпсон, здійнявши руки вгору, добродушно гукнув, щоб усі затихли.

— Послухаймо краще, що він скаже.

Аудиторія знехотя притихла.

Річардс стояв під пекучими юпітерами, опустивши голову, наче бик на арені. Він знав, що випромінює зненависть і зухвалість і що саме цього вони й добивалися, але стриматись не міг.

Він уперся в Томпсона важким поглядом обведених червоними обідками очей.

— За таку фотографію моєї дружини комусь доведеться з’їсти власні яйця… — промовив він.

— Сміливіше, сміливіше, містере Річардс! — вигукнув Томпсон з належними нотками зневаги в голосі. — Ніхто вас не зачепить… принаймні поки що.

Публіка відповіла новим вибухом галасу та лайки.

Крутнувшись на місці, Річардс раптом обернувся лицем до залу, і всі відразу принишкли, наче їм хтось ляпаса дав. Жінки не могли відірвати від нього переляканих і водночас хтивих поглядів. Чоловіки, ошкірившись, витріщалися налитими кров’ю очима.

— Паскуди! — гукнув він. — Коли вам так хочеться чиєїсь смерті, то чому ви не повбиваєте одне одного?

Його останні слова потонули в дикому ревищі. Декотрі (мабуть, їм заплатили) силкувались видертися на сцену. Поліція стримувала їх. Річардс дивився на них, усвідомлюючи, який страшний у нього вигляд.

— Дякую вам, містере Річардс, за ваші мудрі слова. — Тепер Томпсон говорив з неприхованою зневагою, і натовп, що був майже притих, ще дужче розходився. — Може, ви скажете нашим гостям у студії і телеглядачам, як довго ви думаєте протриматись?

— Я хочу сказати всім у студії і телеглядачам, що то була не моя дружина! Це дешева підробка…

Ґвалт у студії знову заглушив його слова. Увесь зал ревів од шаленої зненависті. Почекавши хвилину, доки лемент стих, Томпсон повторив своє запитання:

— Як довго ви думаєте протриматись, містере Річардс?

— Я сподіваюсь, що мене вистачить на всі тридцять днів, — холодно відказав Річардс. — Навряд чи у вас є люди, здатні впіймати мене.

Знову ревище. Здійняті кулаки. Хтось жбурнув помідором.

Боббі Томпсон обернувся до залу й прокричав:

— Із цими хвацькими словами містер Річардс залишає нашу сцену. Завтра опівдні починаються лови. Запам’ятайте його обличчя! Він може опинитися поруч з вами у пневмоавтобусі… в літаку… перед кінокамерою… на стадіоні. Сьогодні він у Гардінгу. А завтра?.. В Нью-Йорку? В Бойсе? В Альбукерку? В Колумбусі? А може, зачаїться саме біля вашого дому? Чи повідомите ви про нього?

— Та-а-а-к!!! — ревонув зал в один голос.

Раптом Річардс показав їм рукою ялдака — одною, потім другою. Цього разу не було ніякої гри — глядачі справді посунули на сцену. Річардса миттю спровадили за ліву кулісу, перш ніж публіка встигла розірвати його на шматки перед камерою і позбавити Мережу можливості заробити грубі гроші на запланованих репортажах.

80 проти 100…

Кілліан стояв за лаштунками, мало не падаючи зо сміху.

— Чудова вистава, містере Річардс. Чудова! Господи, як жаль, що я не можу дати вам премії. А оті жести… — це було блискуче!

— Чого не зробиш, щоб потішити публіку, — сказав Річардс. На моніторах зникло зображення сцени — за мить мало початися рекламне оголошення про «Переслідування». — Давайте камеру, а тоді хоч у гузно самі себе трахніть.

— Це фізично неможливо, — відповів Кілліан, і далі посміхаючись. — А камера — ось вона. — І він узяв камеру в техніка, що стояв поруч. — Заряджена й готова до дії. А ось вам і касети. — Від подав Річардсові невеличку, на диво важку довгасту коробку, загорнену в промащену тканину.

Річардс опустив камеру в одну кишеню куртки, а касети — в другу.

— Добре. Де ліфт?

— Не поспішайте, — зупинив його Кілліан. — Ви маєте ще трохи часу… власне, дванадцять хвилин. Відлік дванадцяти годин, які даються вам як фора, офіційно починається о шостій тридцять.

У залі знову здійнялося ревище. Оглянувшись через плече, Річардс побачив на сцені Лафліна. Бен співчував йому від щирого серця.

— Ви мені подобаєтесь, Річардсе, і я сподіваюсь, вам добре поведеться, — сказав Кілліан. — У вас є примітивний, але свій стиль, який аж за душу хапає. Я, бачте, колекціонер. Захоплююсь печерним мистецтвом та матеріальною культурою Стародавнього Єгипту. Ви стоїте ближче до печерного мистецтва, ніж до моїх єгипетських ваз, та це не суттєво. Мені дуже хочеться зберегти вас — для колекції, якщо дозволите, так само, як я зібрав колекцію азіатських печерних малюнків.

— Поспішіть скористатися з біострумів мого мозку, сучий ви сину. Вони у вас є записані.

— Я хотів би дати вам одну пораду, — провадив Кілліан, незважаючи на Річардсові