Переслідуваний - Стівен Кінг

— Біфштекс із горошком та картопляним пюре. — «Господи, а чим обідатиме Шійла? Протеїновою таблеткою та чашкою сурогатної кави?» — Молоко. Яблучний пиріг з вершками. Записав?

— Так, сер. А може?..

— Все, — сказав Річардс, відчуваючи, як його охоплює розпач. — Все. Іди геть.

У нього не було апетиту. Ні до чого.

84 проти 100…

Річардс відчув похмуру втіху від того, що посильний зрозумів його так дослівно: він, мабуть, вибирав романи з лінійкою в руці. Годилося все, що було більше ніж півтора дюйми завтовшки. Посильний приніс три книжки, про які Річардс ніколи й не чув: «Бог є англієць» і «Не бути чужаком», написані в золотий вік роману, та грубезний томисько трирічної давності під назвою «Радощі праці». Річардс почав з нього й невдовзі зморщив носа. Бідному хлопцеві ведеться добре у «Дженерал атомікс». Він посувається вгору від підсобника до кваліфікованого робітника. Відвідує вечірні курси (Що він там робить? Вчиться грати в «Монополію?»). На гулянці закохується в гарну дівчину («Мабуть у неї ще не встиг відгнити ніс од сифілісу»). Блискуче складає іспит, і його переводять на посаду молодшого техніка. Підписує шлюбний контракт на три роки і…

Річардс пожбурив книжку через кімнату. «Бог є англієць» виявилась трохи цікавішою. Він налив собі віскі з льодом і заглибився у читання.

Коли почувся тихий стук у двері, Річардс уже дійшов до трьохсотої сторінки, та ще й добряче залив очі. Одна пляшка стояла порожня. Він підійшов до дверей, тримаючи другу в руці.

— Ось ваші розписки, містере Річардс, — промовив полісмен і зачинив двері.

Шійла нічого не написала, зате передала одну з перших фотографій Кеті. Бен глянув на неї й відчув, як в очах запекли п’яні сльози. Тоді сховав фотографію до кишені й узяв другу розписку. На звороті бланку квитанції про сплату штрафу за порушення правил вуличного руху Чарлі Грейді коротко написав: «Дякую, недоноску. Іди к бісу. Чарлі Грейді».

Річардс захихотів і кинув папірця на килим.

— Дякую, Чарлі, — промовив уголос. — Саме цього мені й бракувало.

Він ще раз подивився на фотографію Кеті: крихітне червонолице немовля, якому всього чотири дні, заходиться плачем, купаючись у пошитій Шійлою білій сорочечці. Річардс знову відчув, як на очі йому набігають сльози, й змусив себе думати про записку, що її написав добра душа Чарлі. Цікаво, чи зможе він вижлуктити й другу пляшку, перш ніж у голові йому геть потьмариться? Вирішив спробувати.

Він майже досяг своєї мети.

83 проти 100…

Цілу суботу Річардса мучило глибоке похмілля. На вечір воно майже минуло, і до вечері він замовив ще дві пляшки віскі. Так само видудлив їх і, прокинувшись у неділю вранці, побачив у бляклому світлі дві велетенські гусениці з тупими кровожерливими очима, що повільно спускалися по протилежній стіні спальні. Річардс дійшов висновку, що не в його інтересах геть очманіти майже перед самим вівторком, і припинив пиятику.

Цього разу похмілля минало повільніше. Він довго блював, а коли блювати стало нічим, залишилися самі спазми. Десь близько шостої вечора вони поступово стихли, і Річардс замовив на обід бульйон. Про віскі й не заїкнувся. Потім попросив принести з десяток записів різних виконавців неороку. Одначе музика швидко йому набридла.

Він рано ліг. І спав погано.

Більшу частину понеділка Річардс просидів у крихітній заскленій лоджії спальні. Далеко внизу простягся порт. День був доволі приємний — поперемінно то дощило, то виглядало сонце. Річардс прочитав дві книжки, знову рано ліг і цю ніч спав трохи краще. Йому приснився поганий сон: Шійла померла, він був на її похороні. Хтось підвів їй голову в труні й напхав повен рот нових доларів, спотворивши обличчя. Річардс кинувся до неї, щоб витягти цей гидкий кляп, але його затримали ззаду. То були полісмени, цілий десяток. Серед них — Чарлі Грейді. Він ошкірився й сказав: «Ось що жде тих, хто програє, дурню». Коли йому приставили до голови кілька пістолетів, Річардс прокинувся.

— Вівторок, — промовив він сам до себе й, перекотившись на бік, устав із ліжка. Модний годинник фірми «Дженерал атомікс» у вигляді променистого сонця показував дев’ять хвилин на восьму. За менш як одинадцять годин уся Північна Америка дивитиметься в прямому ефірі та об’ємному зображенні перший випуск «Переслідування». Від страху в Річардса похололо в животі. А через двадцять три години він стане дичиною, на яку дозволено полювати.

Він довго стояв під гарячим душем, потім надяг свій комбінезон і замовив на сніданок яєчню з шинкою. Коли з’явився посильний, попросив його принести пачку сигарет «Блемс».

До полудня він спокійно читав. Рівно о другій у двері постукали. До кімнати ввійшли три полісмени та Артур Бернс, доволі смішний у фірмовій куртці Будинку розважальних телепрограм. Всі три полісмени мали при боці кийки.

— Час для заключного інструктажу, містере Річардс, — сказав Бернс. — Чи не будете ви такі ласкаві…

— Звичайно, — відповів Річардс. Він позначив місце, до якого дочитав, і поклав книжку на столик. Жах, який несподівано охопив його, нагадував паніку, і він був дуже радий, що ніхто не помічає, як у нього тремтять пальці.

82 проти 100…

Десятий поверх Будинку розважальних телепрограм був зовсім не такий, як нижні поверхи, і Річардс знав, що вище його не повезуть. Враження безупинного руху вгору по соціальній драбині, яке починалося з брудного вестибюля на першому поверсі, закінчувалося на десятому. Звідси велися телевізійні передачі.

Коридори були широкі, білі, без жодних прикрас. Яскраво-жовті автовізки, що працювали на сонячних батареях фірми «Дженерал атомікс», снували туди-сюди, розвозячи технічний персонал безплатного телебачення по різних студіях та апаратних.

Біля ліфта на них уже чекав візок, і всі п’ятеро — Річардс, Бернс і три полісмени — стали на нього. Зустрічні в коридорах витягали шиї й показували на Річардса. Якась жінка в жовтих фірмових шортах і ліфчику підморгнула йому й послала поцілунок. Річардс стис кулак і зігнув руку в непристойному жесті.

Вони проїжджали коридор за коридором, і здавалося, що позаду лишилась уже не одна миля. Річардс устиг зазирнути в десяток студій. В одній стояло сумнозвісне колесо з не раз баченої передачі. Довкола юрмилися екскурсанти з фешенебельних житлових районів, із хихотінням ставали на диск і пробували, як то воно крутиться.

Нарешті візок зупинився перед дверима з написом: «„Переслідування“. Вхід суворо заборонено». Берне