Смертельний світ - Гаррі Гаррісон
По обіді він вперше повправлявся на навчальній машині. Його інструктором виявився дванадцятирічний хлопчак з холодним голосом, що не приховував зневаги до м'якотілого прибульця.
— Усі навчальні машини є матеріальними копіями справжньої поверхні планети, вони постійно коригуються, щоб відображати зміни життєвих форм. Єдина відмінність між ними полягає в ступені смертельності. Це перша машина, яку ти будеш використовувати, звичайно, та в яку кладуть немовлят...
— Ти надто добрий, — пробурмотів Джейсон. — Мене тішать твої лестощі. — Інструктор продовжував, не звертаючи уваги на ремарку.
— ... Немовлят поміщають для його випробування, щойно ті навчаться повзати. За змістом він реальний, хоча повністю знешкоджений.
* * * * *
Коли вони ввійшли через товсті двері Джейсон зрозумів, що навчальна машина хибне слово. Це був шматок зовнішнього середовища продубльований у величезному залі. Він швидко уявив ніби він врешті решт на відкритому просторі, не зважаючи на фарбовану стелю і напускне сонце високо вгорі. Картина видавалась досить мирною. Хоча хмари, що купчились на горизонті погрожували несамовитим пирійським штормом.
— Ти маєш поблукати трохи і пообстежувати речі, — сказав Джейсону інструктор. — Щоразу, коли торкнешся чогось рукою, тобі буде надана про це інформація. Отак...
Хлопець нахилився і погладив пальцем проти стебел м'якої трави, що вкривала землю. Відразу з прихованих динаміків гаркнув голос.
— Отрутна трава. Завжди необхідно ходити в чоботах.
Джейсон вкляк і оглянув траву. Стеблини стирчали твердими блискучими гачками. Він одразу зрозумів, що кожна травинка була однакова. М'яка зелена мурава була килимом смерті. Коли він випростувався, то помітив щось під широколистою рослиною. Тварина-плазун із вкритим лускою тілом, чия конусоподібна голова кінчалась довгою колючкою.
— Що це там внизу мого садочку? — запитав він. — Ви безсумнівно даєте немовлятам приємних друзів. — Джейсон повернувся і зрозумів, що він говорив з повітрям, інструктор пішов. Він знизав плечима і погладив лускате чудовисько.
— Рогочорт, — промовив знеособлений голос у повітрі. — Одяг та взуття не захистить. Убийте його.
Різкий тріск розрізав тишу, то вихопився Джейсонів пістолет. Рогочорт впав на бік, налаштований реагувати на холості розряди.
— О... я таки вчуся, — сказав Джейсон, і втішився думці. Слова вбий це використовував Бруко в процесі коли навчав його користуватись пістолетом. Стимулювання цих слів перейшло на підсвідомий рівень. Він усвідомив бажання стріляти тільки після того як пролунав постріл. Зросла його шана до методів навчання пирійців.
У Джейсона видався геть чисто неприємний день блукань садком дитячих жахів. Смерть була скрізь. Постійно безтілесний голос давав йому строгі поради простими словами. Тож він міг вижити, а не просто пройти. Він ніколи не думав, що насильницька смерть може мати настільки огидні форми. Тут все було смертельним для людини, від найменшої комахи до найбільшої рослини.
Така цілеспрямованість мети видавалась абсолютно неприродною. Чому ця планета була настільки чужа для людського життя? Він відзначив необхідність запитати про це Бруко. Тим часом він намагався знайти хоч одну форму життя, що не хотіла його крові. Йому не вдалося. Після довгих пошуків він знайшов єдину річ, що при дотику не спровокувала смертельної поради. То був шматок скелі, що стирчав у лузі отруйної трави. Джейсон всівся на нього з приязним почуттям і простяг ноги. Оаза спокою. Минуло кілька хвилин поки він відпочивав своїм, втомленим тяжінням, тілом.
— ГНИЛЮКИ - НЕ ЧІПАТИ!
Голос вибухнув вдвічі сильніше ніж зазвичай і Джейсон схопився ніби його підстрелили. Пістолет в його руці винюхував куди стріляти. Аж коли він нахилився і уважно роздивився камінь, де він щойно сидів, він зрозумів. Його вкривали шаруваті сірі плями, яких там не було коли він сідав.
— Ах ви, каверзні чорти! — кричав він машині. — Скількох дітей ви відігнали від цього каменя коли ті подумали, що знайшли трохи спокою! — Він трохи обурився такому єхидному використанню, водночас поважаючи його. Пирійці у дуже ранньому періоді життя дізнавались, що на цій планеті нема жодного безпечного місця — окрім того, яке вони здатні забезпечити собі самі.
Вивчаючи Пир, він ще й по новому став дивитись на пирійців.
VIII.
Дні в школі перетяглися в тижні ізоляції від зовнішнього світу. Джейсон мало не запишався своєю здатністю приборкувати смерть. Він розпізнавав всі тварини й рослини дитячої кімнати, тож його підвищили до тренажера, де звірі робили мляві спроби напасти на нього. Його пістолет знаходив нападників з млявою регулярністю. Постійні, щоденні заняття також почали йому набридати.
Хоча тяжіння досі гнітило нього, його м'язи вдало працювали, пристосовувались. Опісля щоденних вправ він більше не валився в ліжко відразу. Лиш жахіття ставали дедалі більш моторошними. Врешті він згадав про них Бруко, який намішав сонного зілля, що втамувало більшість жахіть. Йому й надалі снились сни, проте Джейсон лише туманно пригадував їх коли прокидався.
Заким Джейсон опанував всі технічні пристрої, що зберігали пирійцям життя, він перейшов до найреалістичнішого тренажера, що був лиш на волосинку від реального світу. Різниця була тільки в якості. Отрута комах спричиняла набряки і біль, а не миттєву смерть. Тварини могли завдавати синців і розривати плоть, однак не відривали кінцівок. У тренажері не можна було загинути, проте, без сумніву, можна було наблизитись до смерті дуже близько.
Джейсон блукав цими велетенськими і безладними джунглями разом з иншими п'ятирічними. Було щось трохи смішне і водночас сумне у їх дитячій похмурості. Хоча вони як і раніше сміялись в казармах, вони розуміли, що на зовні не до сміху. Для них виживання було пов'язане з соціальним схваленням і вимогами. Таким чином пирійське суспільство було чорно-білим. Щоб довести свою цінність собі і своєму оточенню потрібно було лиш вижити. Це мало велике значення в контексті виживання племені, проте зводило нанівець вартість окремої особистості. Діти перетворилися на вбивць з однаковими обличчями завжди напоготові дати бій смерті.
Одні діти виходили у зовнішній світ, а инші заступали їхні місця. Джейсон якийсь час спостерігав за цим процесом перш ніж зрозумів, що всі з ким починав навчання зникли. Того ж дня він знайшов на керівника адаптаційного центру.
— Бруко, — запитав Джейсон, — скільки ще ти плануєш
