Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
— Так, — повільно кивнув головою Координатор. — Якесь граничне, послідовне зловживання теорією інформації, аж волосся диба стає. Виявляється, вона може бути знаряддям тортур, набагато страхітливіших, ніж усі фізичні муки, ти це розумієш? Селекція, гальмування, блокування інформації — в такий спосіб і справді можна культивувати якусь геометрично точну, жахливу «прокрустику», як сказав калькулятор.
— Як ти гадаєш, вони… він це розуміє?
— Тобто як? А, ти маєш на увазі, чи вважає він такий стан нормальним? Ну, в певному розумінні, мабуть, так, бо нічого іншого він не знає. Хоча він посилався на їхню давню історію — тиранів, спершу звичайних, потім «анонімних», — отже, він володіє масштабом для порівняй, ня. Так, без сумніву, бо якби йому не було з чим порівнювати, то він не зумів би нам про все це розповісти.
— Якщо апелювання до тиранії дає йому змогу згадати про «кращі часи», то… дякую…
— І все ж таки. Це до певної міри логічний шлях розвитку. Якомусь черговому тиранові, видно, сяйнула думка, що особиста анонімність при існуючій системі управління буде вигіднішою. Суспільство, не маючи змоги сконцентрувати опір, спрямувати свої ворожі почуття на конкретну особу, стає якоюсь мірою морально роззброєним.
— Ах, он як ти це розумієш? Безликий тиран, так?
— Можливо, це хибна аналогія, але по якомусь часі, коли склалися теоретичні основи цієї їхньої «прокрустики», хтось із його наступників пішов іще далі, ліквідував — не насправді, звичайно — навіть своє «інкогніто», скасував самого себе, саму систему правління. Певна річ, тільки в сфері понять, слів, публічних висловлювань…
— Але чому тут немає ніяких визвольних рухів? Цього я не можу зрозуміти! Навіть якщо вони карають своїх «злочинців», поміщаючи їх в автономні, ізольовані групи, то при відсутності будь-якої охорони, нагляду, зовнішнього насильства можливі індивідуальні втечі, ба навіть організований опір.
— Щоб могла виникнути організація, для цього повинні існувати засоби взаєморозуміння. — Координатор висунув через лаз башточки вічко лічильника Гейгера, тріск якого, здавалося, потроху втихав. — Зверни увагу: певні явища у них взагалі не позбавлені назви чи зв’язку з іншими, але і назви, і зв’язки, які видаються за справжні, — це маски. Спотворення, викликані мутаціями, називаються епідемією якоїсь хвороби; те ж саме, мабуть, відбувається й з усім іншим. Щоб підкорити світ, його спочатку треба назвати. Без знання, без зброї, без організації, відрізані від інших едемців, вони небагато можуть зробити.
— Так, — погодився з ним Інженер, — але… та сцена на кладовищі, той рів під містом свідчать, можливо, про те, що порядок тут усе ж таки не такий досконалий, як цього хотілося б невідомому володареві. А те, як злякався наш дуплекс склянистої стіни, пам’ятаєш? Видно, не все тут іще йде гладенько.
Лічильник Гейгера над головами в них цокав дедалі лінивіше. Уламки під стіною, яка оточувала корабель, потемніли, тільки грунт іще димів, і у високому стовпі вібруючого повітря дивно погойдувалися зірки.
— Ми вирішили стартувати, — провадив далі Інженер, — а ми ж могли б краще пізнати їхню мову. Зрозуміти, як діє ця їхня проклята влада, яка вдає, що насправді не існує. І… дати їм зброю…
— Кому? Тим нещасним, схожим на нашого дуплекса? І ти дав би йому в руки анігілятора? Ну знаєш…
— Для почину ми могли б самі…
— Знищити цю владу, еге ж? — спокійно підказав Координатор. — Інакше кажучи, визволити їх силоміць.
— Якщо іншого способу немає, то…
— По-перше, це не люди. Ти не повинен забувати, що кінець кінцем розмовляєш з калькулятором і що дуплекса розумієш остільки, оскільки його розуміє сам калькулятор. По-друге, ніхто їм того, що в них є, не накидав. Принаймні ніхто із космосу. Вони самі…
— Міркуючи так, ти погоджуєшся на все. На все! — вигукнув Інженер.
— А як ти хочеш, щоб я міркував? Хіба населення планети — це дитина, яка зайшла в глухий кут, звідки її можна вивести за ручку? Якби це було так просто, боже мій! ГенрикуІ визволення почалося б із того, що нам довелося б убивати, і чим запеклішою була б боротьба, тим менше ми замислювалися б під час дій, убиваючи вже зрештою тільки для того, щоб відкрити собі шлях для відступу або дорогу для контратаки, вбиваючи всіх, хто стане перед Захисником, — ти добре знаєш, як це легко!
— Знаю, — буркнув Інженер. — А втім, — додав він, — іще нічого невідомо. Без сумніву, вони стежать за нами, і ці вікна, які ми повідчиняли в їхній «непроникній» оболонці, їм напевно не сподобаються. Думаю, що тепер ми можемо чекати нової спроби.
— Так, цілком можливо, — погодився з ним Координатор. — Я навіть думаю, чи не виставити нам якісь далекі пости. Електронні очі й вуха.
— Це забрало б чимало часу й поглинуло б масу матеріалів, яких у нас і так обмаль.
— І про це я думав, через те й вагаюся…
— Два рентгени за секунду. Вже можна висилати автомати.
— Гаразд. Захисника краще підняти нагору, в ракету — про всяк випадок.
Пополудні небо затяглося хмарами, і вперше відтоді, як люди прибули на цю планету, посіяв теплий дощ. Дзеркальна стіна потемніла, по її випуклостях з шумом збігали дрібні цівки. Автомати працювали невтомно, піщані струмені, які виривалися з пульсомоторів, скреготали й сичали на поверхні вирізаних плит, осколки склянистої маси злітали в повітря, дощ обернув пісок на рідке болото. Чорний через вантажний люк затягнув до ракети контейнери, повні радіоактивних уламків, другий автомат лічильником Гейгера перевіряв герметичність кришок. Потім обидві машини волокли вже очищені плити на місця, вказані Інженером, де в фонтанах сліпучих іскор, викидуваних зварювальними апаратами, великі брили розм’якшувалися в полум’ї дуги, скріплювалися одна з одною й утворювали основу майбутнього помосту.
Незабаром з’ясувалося, що будівельного матеріалу не вистачить — і після цілоденної праці, перед смерком, Захисник знову виповз із ракети й зупинився навпроти подірявлених стін. Видовище було пекельне. Дощ не переставав, поступово переходячи в зливу. Неправильні квадратні сонця спалахували в темряві сліпучим світлом, гуркіт ядерних вибухів змішувався з тупим потріскуванням охоплених полум’ям брил склянистої маси, коли вони, падаючи, заривалися в грунт, угору стріляли густі клуби диму й пари, калюжі дощової води випаровувалися з пронизливим свистом, дощ закипав у повітрі, не долітаючи до грунту, високо вгорі міріадами нерухомих рожевих, зелених і жовтих веселок спалахували блискавиці вибухів. Захисник, чорний, наче вирубаний з вугільної лави, осяяний цими спалахами, відступав, повільно повертався на місці, підіймаючи тупе рило, і знову все довкола стрясали громи й блискавиці.
— Це навіть добре! — закричав
