Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Я закрила обличчя руками, щоб не бачити його, тому що я більше не могла дивитися на нього — на чоловіка, якого я полюбила і який знищив мене. За останні місяці я відкрила в собі стільки нових почуттів, але вони дотла спалили моє серце, бо це були кроки до зради. Щоб він не казав, щоб він не планував, він все одно мало не вбив мене. Я більше не вірила його словам, бо знала, що стану жертвою на вівтарі його влади.

— Залиш мене, — відсторонено промовила я. — Йди геть. Я не можу навіть дивитися на тебе.

Він довго мовчав, а потім видавив із себе:

— Я більше не завдаватиму тобі болю, Немезідо. Я буду триматися подалі від тебе. Можливо, так буде навіть краще для тебе.

Я відвернулася, біль розривав мене на шматки. Як сміє він говорити про мою безпеку, коли збирається мене вбити!

— Коронація відбудеться через місяць, — відсторонено промовив Тайрус. — Доти я спробую забезпечити тобі якомога комфортніші умови. Не бійся. Я спланую все за нас обох.

— Мені нічого від тебе не потрібно, — сказала я скрипучим голосом.

— Немезідо...

У цьому слові відчувався справжній біль, але він більше нічого сказав, просто залишив це слово висіти в глибокій тиші.

А потім промовив:

— Сайдонія любила тебе. Я бачив це на власні очі. Вона готова була віддати своє життя за тебе.

— Це не виправдовує її вбивство.

— Це не виправдання. Це звернення, Немезідо, це заклик зробити те, що ти робиш найкраще. Вижити.

А потім Тайрус — майбутній Імператор — залишив мене одну в загоні для тварин, у єдиному місці у Хризантеміумі, здатному стримати Діаболіка.

У загонах, в оточенні тварин, час спливав повільно, їжу й воду спускали через стелю — хорошу їжу, кращу, ніж для будь-якого іншого ув’язненого. Час від часу механічний голос запитував, чи не хочу я прийняти душ, а, якщо я погоджувалася, згори на мене лилася вода. Один відсік у підлозі слугував мені за туалет, інший — за раковину. Коли датчики реєстрували, що я стомилася, з підлоги піднімалася плюшева подушка. Я ніколи не спала на ній. Я надавала перевагу твердій землі. Уночі мені снилися Сайдонія і Дедлі. І, на мій превеликий жах, — Тайрус.

Мені снилося, як він торкається мене, і я прокидалася зневажаючи себе за зраду.

У якийсь момент Тайрус прислав своїх помічників, щоб створити мені комфортні умови проживання, але я попередила, що вб’ю кожного, хто наблизиться до мене.

Я не хотіла комфорту. Я не заслужила на це. Я підвела Донію, я любила того, хто міг бути її вбивцею. Я нічого не бажала, окрім того, щоб провести дні, які залишилися до мого жертвоприношення на коронації Тайруса, без жодних почуттів або думок. Більше мені нічого не залишалося. Цього разу мною не керувала жага помсти — не тоді, коли людиною, яку потрібно було знищити, був Тайрус. Я хотіла ненавидіти його, але натомість всередині відчувала лише порожнечу.

Здавалося, Тайрус відчув, що образить мене, коли знову прийде провідати. Він тримався від загону подалі. Його помічник, Шезар нан Домітріан, прибув, щоб повідомити мені про майбутню коронацію і мою неминучу смерть.

— Тайрус бажає здобути свою корону? — холодно запитала я.

— Я-я не знаю. Новий Імператор був небагатослівним. Мабуть, він зайнятий приготуваннями. Чи можу я що-небудь принести вам у ваш останній день? — спитав він, тримаючись подалі від силового поля, тепер, коли знав, що я за істота.

Сигна, ймовірно, дотримала свого слова й поширила чутки, що я вбила Імператора, тому я не сумнівалася, що тепер Шезар боїться мене і дивується, чому Тайрус наполягає на моєму комфорті.

— Я нічого не хочу, — а тоді передумала. — Насправді, так. Мені дещо потрібно.

Напевне, прохання принести боти краси — було дивним запитом від Діаболіка-вбивці. У мене не було жодних злодійських намірів. Я запрограмувала машину зняти з мене все маскування, яке я носила після вильоту з фортеці Імпірінс. За годину я перетворилася на невиразну істоту з білявим волоссям і блідою шкірою, — я стала такою, якою була, коли прийшла в життя Донії. Я була майже точною копією померлої Енміті, якби не урізання моїх м’язів і розбитий ніс.

Я спала небагато. Мантикора покійного Імператора Рандевальда перебувала за кілька загонів від мене, і я спостерігала за нещасним, забутим створінням, що стало тепер млявим, бо в нього більше не було власника, щоб випустити його на арену для кривавого двобою. Крім нього в загонах були й інші чудовиська, такі як я — створені заради задоволення людських істот.

Я була рада покінчити із цим життям.

У день коронації дресирувальники юрбою зайшли до загону, щоб передати мене найманим працівникам Домітріанів. Тайрус не наважився відправити Служниць, яких я могла перехитрити, або боти безпеки, які не могли мені нічого заподіяти, крім як убити. Робітники тримали в руках електричну зброю, готові випустити в мене заряд, якщо я відмовлюся йти добровільно. Я повинна була залишатися живою, доки мене не принесуть у жертву.

Я встала на занімілі ноги й чекала, поки вони оточать загін і направлять на мене свої пістолети.

— Ви