Темні уми - Олександра Бракен

Коли я наскочила на нього, Лаям, спотикаючись, ступив кілька кроків назад, його мокре волосся поприлипало до щік — воно вже помітно подовшало, наскільки я пригадувала.

— О Боже мій! — сказала я, всміхаючись і притискаючи руку до грудей. — Ти до смерті мене налякав.

— Пробач, що налякав, — всміхнувся він, простягаючи руку. — Ей, щось я сумніваюся, що ми знайомі. Мене звати Лаямом.

Гадки не маю, як довго я отак простояла, витріщаючись на його руку, поки до горла невпинно та стрімко, наче крик, підступала гіркота.

«О Боже, ні, — думала я, позадкувавши на крок. — Ні, ні, ні… ні-ні-ні…»

— Бач, ти викапана моя подруга Рубі, але я вже сто років з нею не бачився, тому я… — Його голос затихнув. — Гаразд, хіба я справді так зле пожартував?

Я відвернулась, зануривши обличчя у рушник, щоби він не побачив моїх сліз.

— Рубі? — Обмотавши мене за пояс своїм рушником, він притягнув мене до себе. — Це Лаям Стюарт так прикольно вітається. Він мав на увазі: люба, я страшенно за тобою сумував. О, вау, це я змусив тебе розплакатися?

Він погладив долонями моє волосся.

— Гаразд, доволі вже… — Він нахилився і, перш ніж я встигла його зупинити, закинув мене собі на плече.

Лаям не дозволив мені навіть поворухнутися, допоки ми не повернулись у вісімнадцяту хатину. Там він кинув мене на розкладний диван, на якому спали ми із Зу, мимохідь прихопивши ковдру зі свого ліжка.

— Я не змерзла, — мовила я, коли він вкутав нею мої плечі.

— У такому разі чому тремтиш?

Лаям присів біля мене. Я повернулася так, щоби притулитися обличчям до вигину його шиї, вдихаючи його чистий, лісовий запах.

— Я просто серджуся сама на себе, — озвалась я, коли до мене повернувся голос. — Я пообіцяла Чабсові, що спитаю Кленсі, чи можна Чабсові скористатися його ноутбуком, але я пропустила це повз вуха і забула.

— Гм… — Лаямові пальці були зайняті розплутуванням мого мокрого волосся. — Гадаю, він не ображений на тебе. Гадаю, він засмучений, бо я тримаю нас тут. Через це його страх не потрапити додому посилюється.

— Як мені загладити провину перед ним?

— Ну, почни з того, що запитай про комп’ютер, — сказав він, беручи іншою рукою мене за руку. — Але я все одно ніяк не доберу, за яким правом ти можеш просити його позичити ноутбук. Мені здається, що я не бачив тебе сто років.

— Не бачив, — відповіла я. — Ти ж бо завжди на варті.

Він розсміявся.

— Самотньо сидіти на дереві без тебе.

— Хочу послухати, що ти робиш там усю ніч, — мовила я. — Ти вже з кимось говорив про можливість звільнення інших дітей з таборів?

— Говорив про це з деким із хлопців зі своєї зміни і з Олівією. Вона спробує домовитися, щоби ми зустрілись із цього приводу з Кленсі. Я гадаю… Я гадаю, це буде чудово, справді. Це може спрацювати.

— Кленс каже, що західні ворота раніше завдавали їм найбільше клопоту, — сказала я, вивернувши шию, щоби глянути на нього. — Ти ж обачний, адже так?

Лаям поруч мене сидів дуже тихо, настільки тихо, що, здається, забув навіть дихати.

— Кленс, га? — мовив він неприродно веселим тоном. — Здається, ти таки маєш право просити про послуги.

— До чого це ти ведеш?

Лаям зітхнув.

— Ні до чого, пробач. Я нічого такого не мав на увазі. Чудово, що ви — друзі. — Я спробувала глянути на нього, але він відвернувся, дивлячись у протилежний кут кімнати, де стояли притулені до стіни шухляди з нашими речами. — Отже, він дає тобі уроки?

— Так, — відповіла я, міркуючи, про що мені не слід йому розповідати, якщо взагалі таке замовчування потрібне. — Він навчає мене, як зробити так, щоби сторонні не прослизали у мою голову.

— А як щодо фокусів, щоби не давати тобі прослизати у чужі голови? — запитав Лаям. — З цим він теж допомагає?

— Намагається, — відповіла я, — сказав, що якщо я краще опаную свої здібності, то це прийде саме собою.

— Отже, це ти можеш завжди тренувати на мені, — мовив він, притулившись своїм чолом до мого. Я відчула струминку, що пробилася десь на потилиці — застереження перед потопом. Кленсі казав, що коли я таке відчую, то слід розірвати будь-який фізичний контакт та уявити, як між мною і тією людиною впала завіса.