Темні уми - Олександра Бракен

Мені дуже подобався Кленсі. Більше, ніж я могла колись сподіватися. Але йому в цей сон — зась. Там не було нічого, що я хотіла б з ним розділити.

Знову щосили стиснувши його руки, я вклала все, що могла, у те, щоби випростати до нього ще одну пару рук з-поміж безлічі у мені і відштовхнути його.

Його стратегія із запоною для мене виявилася непридатною, а як щодо цієї?

Використовуючи напад як захист? Мабуть, вона виявилася аж занадто ефективною. Ще до того, як я розплющила очі, я відчула, як Кленсі відсахнувся, втягуючи повітря та шиплячи, немовби від болю.

— О Боже! — мовила я, щойно туман у голові трохи розвіявся. — Пробач.

Але коли Кленсі звів очі, він всміхався.

— Я ж казав, — промовив він. — Я ж казав, що ти здогадаєшся як.

— Можемо повторити? — спитала я. — Хочу переконатись, що то не щаслива випадковість.

Кленсі потер чоло.

— Можна я трішки оговтаюсь? Я почуваюся так, наче щойно ти надавала моїм мізкам добрячих стусанів.

Але відпочивати Кленсі не довелося. Щойно він договорив, як почулося зовсім інше попередження. З протилежної сторони кімнати щось пронизливо заверещало, і подібного виття я ще зроду-віку не чула, щось на кшталт автосирени. Він здригнувся і, нахиливши голову вниз, щоби хоч трохи поберегти вуха, зірвався з ліжка.

Він підбіг до стола і водномить відкрив кришку ноутбука. Коли пароль було введено, біло-блакитний монітор освітив його бліде обличчя. Я підійшла до нього саме тоді, коли Кленсі відкривав нову програму.

— Що трапилося, Кленсі? — запитала я.

Він навіть не підвів очей.

— Спрацювала одна із сирен уздовж периметру табору. Не переймайся, може, то пусте. Раніше таке траплялося, коли до дротяної загорожі надто близько підходили звірі.

За мить я збагнула, на що дивлюся. Чотири різні кольорові відео, кожне у різних кутках монітора. Чотири різних кути огляду периметру табору.

Кленсі, нахилившись уперед, обіруч вчепився за ноутбук, а відтак потягнувся через мене з протилежного краю стола до бездротової чорної рації. При цьому він навіть не глянув на монітор.

— Гаєсе, ти читаєш мене?

На мить запала тиша, а потім Гаєс прохрипів:

— Так, що трапилося? — У динаміках затріскотіло.

— На південно-східній стороні табору спрацювала сигналізація. Я дивлюся запис, але… — Я гадала, він скаже: «Я там нікого і нічого не бачу», проте наступні його слова змусили мене, пірнувши під нього, самій поглянути на екран. — Так, бачу чоловіка та жінку. Обоє начебто у ворожих камуфляжах.

І справді, он вони. З вигляду були добряче підтоптаними, але напевне щось важко було виснувати. Обоє були вдягнуті у якусь подобу мисливського одягу, закамуфльовані з голови до п’ят. Здавалось, що навіть їхні обличчя зафарбовані коричневим.

— Бачу. Подбаю про них.

— Дякую… хай повертаються, звідки прийшли, гаразд? — спокійно мовив Кленсі, прикручуючи звук.

Південно-східний периметр — добре, це не зона Лаяма. Я полегшено зітхнула.

Я досі не зводила очей з екрана, коли Кленсі закрив кришку ноутбука.

— Повернімося до праці. Даруй, що відвернув твою увагу.

Я відчула, що не змогла приховати подиву.

— Хіба тобі не треба піти туди? — спитала я. — Що зробить з ними Гаєс?

Кленсі лише відмахнувся. Вкотре.

— Не турбуйся, Рубі, все під контролем.

Може, однієї тріщини не досить, щоб зламати захист фортеці, але її вистачило, аби з допомогою однієї утворилося дві, потім три, а згодом — чотири. Після першого проникнення відкриття нових способів забратись у мізки Кленсі стало моїм покликанням. Певна річ, я не могла залишатись у його голові надовго, перш ніж він, звісно, безцеремонно мене викине звідти; проте кожна маленька перемога підохочувала мене до наступної, а потім до ще однієї. Я могла заскочити Кленсі, коли його думки зосереджувались на чомусь іншому, чи обманювала його, змушуючи захищати один спогад, коли я насправді полювала на зовсім інший. Кленсі лише дивувався, але мені спало на думку, що водночас це і захоплювало його. Принаймні настільки, аби він дозволив мені практикуватись на інших.

Певним чином цей процес скидався на біг згори: інерція штовхала мене на всілякі експерименти — як значні, так і дрібні. Якось я влаштувала плутанину під час приготування обіду, коли, підкликаючи кожного, хто порався на кухні, до себе, навіювала їм шість різних обідніх меню — всім одночасно. Одну дівчинку, наприклад, я до такої міри переконала, що її звати Теодором, що вона починала плакати, щойно хтось кликав її на власне ім’я. Насправді мені вдавалося настільки легко переконувати людей у тому, чого я хотіла, чи у тому, що людина вчинила те, чого насправді не робила, що Кленсі сказав, що вже час рухатись далі й робити те саме без присутності суб’єкта випробувань, який нічого