Капітула Дюни - Френк Херберт

«Не Ракіс. Дюна, як називали її мої предки».

Нескладно згадати себе такою, якою вона була: худеньке смагляве дитя з вигорілими пасмами в бронзовому волоссі. Мисливиця за меланжем (бо це було дитяче завдання), що бігала відкритою пустелею з товаришами дитинства. Яким дорогим був цей спогад.

Та спогад мав темнішу сторону. Зосереджено принюхуючись, дівчинка відчула інтенсивний запах прянощів — премеланжева маса!

«Викид!»

Меланжевий вибух привів Шайтана. Жоден піщаний черв не може протистояти викиду прянощів на своїй території.

«Ти все зжер, Тиране, ту жалюгідну купку куренів і хиж, яку ми називали “домом”, і всіх моїх друзів і рідних. Чому ти пощадив мене?»

Яка лють струснула тоді цією худенькою дитиною. Усе, що вона любила, забрав гігантський черв, який відкинув її спроби принести себе в жертву в його полум’ї та поніс її до рук ракіанських священників, а тоді до Бене Ґессерит.

«Вона розмовляє з червами, а ті її щадять».

«Тих, що мене щадили, не пощадила я», — так вона сказала Одраде.

«А тепер Одраде знає, що я мушу зробити. Не можеш придушити цю дику річ, Дар. Тепер, коли ти в мене всередині, я смію називати тебе Дар».

Жодної відповіді.

Чи в кожному з нових піщаних червів міститься перлина свідомості Лето ІІ? На цьому наполягали її фрименські предки.

Хтось подав їй сандвіч. Валлі, старша аколітка-асистентка, що перейняла керування Пустельною Вартою.

«На моє наполягання, коли Одраде підняла мене до Ради. Та не лише тому, що Валлі засвоїла мою невразливість до сексуального поневолення Всечесних Матрон. І не тому, що вона чутлива до моїх потреб. Ми з Валлі розмовляємо таємною мовою».

Великі очі Валлі не були вже вікнами її душі. Тепер їх закривав плівковий бар’єр, який свідчив: вона вже знає, як блокувати зондування поглядом. Світло-блакитні очі невдовзі стануть цілковито синіми, якщо вона виживе під час Агонії. Майже альбіноска, сумнівна генетична лінія для розплідної програми. Шкіра Валлі підкріплювала це думку: бліда і веснянкувата. Шкіра — прозора поверхня. Погляд зосереджується не на самій шкірі, а на тому, що під нею: рожева, просякла кров’ю плоть, незахищена від пустельного сонця. Лише тут, у тіні, Валлі могла виставити цю вразливу поверхню на цікавий погляд.

«Чого ця командує нами?

Бо я вірю: вона найкраще зробить те, що необхідно зробити».

Шіана неуважно з’їла сандвіч, а тоді знову зосередила увагу на піщаному краєвиді. Одного дня такою буде вся планета. Чергова Дюна? Ні… схожа, проте інша. Скільки таких місць творимо ми в нескінченному Всесвіті? Питання, позбавлене сенсу.

Наче пустельний міраж, далеко з’явилася мала чорна крапка. Шіана примружила очі. Орнітоптер. Повільно зростав, тоді меншав. Квадрат за квадратом переглядає піски. Інспектує.

«Що ми насправді творимо тут?»

Глянувши на вторгнення дюн, вона відчула гібрис.

«Глянь на мою працю, мала людино, і зазнай відчаю».

«Але ж це зробили ми, я й мої Сестри».

«Ви?»

— Я відчуваю нову сухість у спеці, — сказала Валлі.

Шіана погодилася. Нема потреби говорити. Підійшла до великого робочого стола, щоб, доки ще мала денне світло, переглянути розкладену на ньому топографічну карту: до неї було прикріплено маленькі прапорці, зелені нитки на шпильках, саме такі, як вона спроєктувала.

Якось Одраде спитала:

— Це справді краще, ніж проєкція?

— Я мушу цього торкатися.

Одраде прийняла це.

Проєкції були блідими. Надто далекими від землі. Не можна було тицьнути пальцем у проєкцію й сказати: «Підемо сюди». Палець у проєкції — це палець у порожньому повітрі.

«Очей ніколи не досить. Тіло мусить відчувати свій світ».

Шіана відчула терпкість чоловічого поту, застояний запах фізичних зусиль. Вона здійняла голову й побачила смаглявого молодика, що стояв у дверях. Гордовита поза, гордовитий погляд.

— О, — сказав він. — Я думав, ти будеш сама, Валлі. Повернуся пізніше.

Один гострий позирк на Шіану — і його вже не було.

«Є багато речей, які тіло мусить відчути, щоб пізнати їх».

— Шіано, чому ти тут? — спитала Валлі.

«Ти, така зайнята в Раді, чого ти тут шукаєш? Не довіряєш мені?»

— Я приїхала сюди поміркувати, що, на думку Міссіонарії, я можу зробити. Вони бачать зброю — міфи Дюни. Мільярди моляться до мене: «Свята, що промовила до Розділеного Бога».

— Мільярди — це не точне число, — зауважила Валлі.

— Але це міра сили, яку бачать у мені Сестри. Ці вірні вважають, що я померла разом із Дюною. Я стала «могутнім духом у пантеоні пригнічених».

— Більше, ніж місіонером?

— Що б сталося, Валлі, якби в цьому світі, який насторожено чекає, з’явилася я з піщаним червом позаду? Імовірність такої появи наповнює частину моїх Сестер надією й острахом.

— Острах я розумію.

«Ще б пак. Різновид тієї ж релігійної прищепи, яку Муад’Діб і його син Тиран напустили на людство, яке ні про що не здогадувалося».

— Чого вони взагалі обмірковують це? — наполягала Валлі.

— Зі мною як точкою опори цього важеля вони зможуть зрушити Всесвіт!

— Та як вони зможуть контролювати таку силу?

— У цьому й проблема. Це ж річ, із природи нестабільна. Релігії ніколи не піддаються дійсному контролю. Проте частина Сестер думає, що вони можуть скеровувати релігію, збудовану довкола мене.

— А якщо їхнє скеровування виявиться недостатнім?

— Вони кажуть, що жіночі релігії завжди пропливають глибше.

— Правда? — Сумнів у верховному джерелі.

Шіана могла тільки кивнути. Інша Пам’ять підтверджувала це.

— Чому?

— Бо всередині нас життя відновлює саме себе.

— І це все? — Відверта недовіра.

— Жінки часто мають славу слабших, невдах і жертв. А люди особливо співчувають тим, що на дні. Я жінка, і якщо Всечесні Матрони прагнуть моєї смерті, мушу бути благословенною.

— Це звучить так, наче ти погоджуєшся з Міссіонарією.

— Коли на тебе полюють, ти обмірковуєш будь-яку стежку порятунку. Мене вшановують. Не можу ігнорувати потенціал.

«Як і небезпеку. Тож моє ім’я стало сяйвом світла в темряві гніту Всечесних Матрон. Як легко перетворити це світло на поглинальне полум’я!»

Ні… план, який вони виробили з Дунканом, був кращим. Утеча з Капітули. Вона була смертельною пасткою не лише для своїх мешканців, а й для мрій Бене Ґессерит.

— Я й досі не розумію, чому ти тут. Може, на нас уже й не полюють.

— Може?

— Та чому саме зараз?

«Не можу сказати прямо, бо тоді