Капітула Дюни - Френк Херберт
— Я зачарована червами. Частково тому, що одна з моїх предкинь вела першу міграцію на Дюну.
«Ти це пам’ятаєш, Валлі. Ми якось розмовляли про це між пісків, де ніхто нас не чув, крім нас самих. І тепер ти знаєш, чому я тут із відвідинами».
— Пам’ятаю, як ти казала, що вона була справжньою фрименкою.
— І Вчителькою дзен-сунітів.
«Я поведу власну міграцію, Валлі. Та я потребуватиму червів, якими можеш забезпечити лише ти. І це треба зробити швидко. Рапорти з Перехрестя підганяють. Невдовзі повернуться перші кораблі. Цієї ночі… завтра. Боюся того, що вони принесуть».
— Ти й далі зацікавлена в тому, щоб забрати кількох червів назад до Централі, де могла б краще їх вивчити?
«О, так, Валлі! Ти пам’ятаєш».
— Це може бути цікавим. У мене небагато часу для таких справ, але будь-яке здобуте знання може нам допомогти.
— Там для них буде надто вогко.
— Великий Трюм не-корабля на Летовищі можна перетворити на пустельну лабораторію. Пісок, контрольована атмосфера. Основне вже там є, відколи ми привезли першого черва.
Шіана глянула на західне вікно.
— Сонце сідає. Я хотіла б зійти вниз і прогулятися по піску.
«Перші кораблі повернуться цієї ночі?»
— Звичайно, Превелебна Мати. — Валлі відступила вбік, звільнивши дорогу до дверей.
Виходячи, Шіана сказала:
— Пустельну Варту невдовзі доведеться перемістити.
— Ми готові.
Сонце вже ховалося за горизонтом, коли Шіана вийшла з аркоподібної вулиці на краю селища. Вступила у всипану зорями пустелю, вивчаючи довкілля всіма чуттями, як робила це в дитинстві. Ах, есенція кориці. Черви близько.
Вона зупинилася та обернулася на північний схід, у протилежному напрямку від останнього сонячного блиску, на давній фрименський лад приклала долоні над і під очима, обмежуючи цим поле зору та світло. Виглянула з цієї горизонтальної рамки. Хай що падатиме з неба, воно мусить проминути цю вузьку щілину.
«Цієї ночі? З’являться відразу ж після настання темряви, щоб відтягнути мить пояснення. Ціла ніч для роздумів».
Вона чекала з бене-ґессеристською терплячістю.
Вогненна дуга прорисувала тонку лінію на північному горизонті. Ще. Ще. Там Летовище. Сідають.
Шіана відчула, що її серце забилося швидше.
«Прибули!»
І якою буде їхня звістка Сестринству? Хто повертається — воїни-тріумфатори чи втікачі? З огляду на еволюцію плану Одраде, різниця може бути невеликою.
До ранку вона знатиме.
Шіана опустила руки і виявила, що дрижить. Глибоке дихання. Літанія.
Невдовзі вона йшла пустелею, ходою піску, яку пам’ятала з Дюни. Майже забула, як при цьому тягне ноги. Наче вони несуть додатковий тягар. До гри були прикликані рідко вживані м’язи, але хаотичну ходу, раз вивчену, неможливо забути.
«Я колись і не мріяла, що знову ходитиму так».
Якщо сторожові пси викриють цю думку, можуть задуматися, що з їхньою Шіаною.
Подумала, що це поразка її самої. Вона вросла в ритми Капітули. Ця планета розмовляла з нею на підземному рівні. Шіана відчувала землю, дерева і квіти, кожну рослину так, наче це все було її часткою. І ось цей неспокійний рух, щось сказане мовою з іншої планети. Вона відчувала, що пустеля змінюється, і це теж було чужою мовою. Пустеля. Не позбавлена життя, але це життя відрізняється від колись зеленої Капітули.
«Життя менше, але інтенсивніше».
Вона чула пустелю: легенькі ковзання, скрипуче цвірчання комах, темний шелест мисливських крил над головою й швиденьке лопотіння — кенгурові миші, привезені сюди в очікуванні дня, коли черви знову почнуть своє панування.
«Валлі пам’ятатиме, що слід вислати флору і фауну з Дюни».
Шіана зупинилася на вершині високого бархана. Перед нею з краями, змазаними темрявою, розкинувся океан, пійманий у мить зупинки руху, тінисті хвилі б’ються об тінистий пляж цього змінюваного краю. Це було безмежне пустельне море. Походило здалеку, а мало втрапити до місць, ще дивніших, ніж це.
«Заберу тебе туди, якщо зможу».
Нічний бриз, що віяв від суходолів до більш вогких місць позаду неї, наніс шар куряви їй на щоки та ніс, підняв їй волосся, пролітаючи. Вона відчула сум.
«Це могло бути».
Це вже неістотно.
«Речі, що є, — вони істотні».
Шіана глибоко вдихнула. Сильніший запах кориці. Меланж. Прянощі та черви поблизу. Черви, що усвідомлюють її присутність. Як швидко повітря стане достатньо сухим, щоб піщані черви виросли великими й почали давати врожай, як на Дюні?
Ця планета і ця пустеля.
Вона бачила їх як дві половини тієї ж саги. Наче Бене Ґессерит і людство, якому вони служили. Припасовані половини. Одна без одної зменшиться, стане порожнечею з втраченою метою. Може, не зовсім мертвою, та рухатиметься безцільно. У цьому й полягає загроза перемоги Всечесних Матрон. Націлених на сліпе насилля!
«Сліпці у ворожому Всесвіті!»
І саме тому Тиран зберіг Сестринство.
«Він знав, що дав нам лише шлях без скерування. Гонитва за папірцем — кинута жартівником паперова приманка, за якою ми женемося, а наприкінці виявляється, що в ній нічого нема.
Хоча це право поета».
Вона згадала його «Поему Пам’яті» з Дар-ес-Балята, викинутий на берег уламок катастрофи, збережений Бене Ґессерит.
«І з якої причини ми це бережемо? Щоб я могла наповнити цим зараз свій розум? Забувши на мить, із чим можу зіткнутися завтра?»
Сяючу ніч поета
Наповни невинністю зір,
Крок лиш до Оріона,
Його всевидющого блиску.
Познач наші гени назавжди,
Темінь вітай і дивись,
Осліплений світлом заграви.
Ось порожнеча вічності!
Зненацька Шіана відчула, що здобула шанс стати найкращою з митців, наповненою по вінця й обдарованою чистою поверхнею, на якій вона може творити на власний розсуд.
«Необмежений Всесвіт!»
До неї повернулися слова Одраде, коли їй, дитині, вперше пояснили мету Бене Ґессерит.
— Чого ми прив’язалися до тебе, Шіано? Це насправді просто. Ми розпізнали в тобі ту, яку давно чекали. Ти з’явилася, і ми вже знали, що відбувається.
— Що? — «Якою наївною я була!»
— Щось нове здіймається над горизонтом.
«Моя міграція шукатиме нове. Але… мушу знайти планету з місяцями».
***
З певного погляду Всесвіт — це броунівський рух, непередбачуваний на рівні елементарних частинок. Муад’Діб і його син Тиран закрили туманну камеру[25], у якій відбувається цей рух.
Оповіді з Гамму
Мурбелла вступила в час суперечливих переживань. Спершу її непокоїла можливість дивитися на власне життя множинним баченням. Хаотичні події на Перехресті ще посилили цей неспокій, творячи плутанину невідкладних потреб, які не покинуть її, навіть коли вона повернеться на Капітулу.
«Я попереджала тебе, Дар. Не можеш цього заперечити.
