Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Його підвів Мозок-2: Стригун не міг уявити, що АНБ Конфедерації держав Північної Америки зможе розшифрувати лист Багрова (Палія-Стригуна) до Крюгера-Крейди. Бундючна самовпевненість Стригуна не дала змоги припустити, що унікальні бойові якості віруса, створеного українцем (АНБ присвоїло вірусу шифр «Багров-1»), привернуть увагу американських розвідників і що при КРИПТОцентрі АНБ буде створений спеціальний відділ із вивчення віруса «Багров» та його адаптації до глобальних цілей Америки. Перш за все, комп’ютерники АНБ створили антивірусну програму, яка знешкоджувала «сарану» Стригуна. Сили були нерівні: з одного боку — геніальний, побитий долею, упосліджений і самотній українець-винахідник, якого не могли зрозуміти найближчі керівники, а хакерам з ІНКОМу було далеко до математичної величі Стригуна; з другого — величезна машина з 20 тисячами найкращих математиків Америки, на послугах якої перебував найпотужніший комп’ютер світу «ZEUS North Star-19/39 МІТ» — найновіший виріб шістнадцятого покоління, розміщений у спеціальному приміщенні розміром з ангар для космічних кораблів. Казали, що математики, які працюють на «Північній зірці», не витримують більше шести місяців, божеволіють від нелюдської сили комп’ютера, його здатності розв’язувати завдання, непідвладні розумінню людини. Від того комп’ютер охрестили «North Stab» — тобто «Північний удар». Недосконалий аналог комп’ютера АНБ під кодовою назвою «Південна зірка» існував лише в Китаї.

Закінчувалося навчання в Академії влади. Наближалася екзаменаційна сесія, за нею — випускний бал. Учитель приготував слухачам сюрприз — запросив на останню лекцію найбільшого Правителя всіх часів і народів, портрети якого прикрашали зал Академії.

Слухачі сиділи у дворі, вдихаючи свіже повітря весни, з радістю думаючи про закінчення курсу. Багато з них були переконані, що тепер вони розуміють, що таке влада, які вона несе принади й які чаїть у собі небезпеки. Але все одно — всі бажали подивитися на людину, зображення якої в парадному мундирі при орденах бачив кожен.

Яким же було їхнє розчарування, коли, ледве шкандибаючи босоніж по прохолодних кам’яних плитах, до них вийшла стара немічна людина в нічній сорочці, крізь шийний отвір якої прозирало сиве волосся на грудях, та в брудних кальсонах, залитих жовтою сечею. Багато хто з учнів пізнав у старому Зозо, хоча його чорна і густа колись чуприна була розчухрана й сіра, а грізні вуса, що всіх колись лякали, перетворилися на облізлу щітку.

Проте коли старий тиран зупинився посередині галявини й поглядом жовтих своїх очей пильно пройшовся по обличчях слухачів, багатьом із них стало не по собі — такої сили ненависті й підозрілості був цей погляд.

Старий мовчки стояв під прохолодним вітром з гір, піднявши догори руки, і всі побачили, як вони тремтять.

— Ось що вони зі мною зробили, — сказав Зозо. — Мої соратники і учні. Зрадники і троцькісти, сіоністи і агенти британської розвідки. Я виявився слабкодухим лібералом, бо не знищив їх та їхніх дітей і онуків, хоча й мав змогу. Вони знищили не просто мене, а справу мого життя: вони знищили імперію, побудовану мною.

Учитель хотів поставити на столі перед Старим склянку чистої гірської води, але той гнівно скинув склянку на плити. Гострі осколки скла виблискували на сонці.

— Забери від мене це, — визвірився Зозо на учителя. — Я вже випив свою чашу до дна.

Трохи заспокоївшись, Старий продовжив свою розповідь:

— Моя імперія простяглася від Балтики і Адріатичного моря до Берингової протоки і Жовтого моря. Сто десять народів світу на чолі з моїм улюбленим російським народом славили мене, складали про мене пісні, поеми, легенди і молитви. Я став найпопулярнішим героєм світової історії. На мою честь було названо п'ятнадцять міст, поставлено десятки тисяч пам’ятників. Невже ви думаєте, що цього можна домогтися лише жорстокістю і мільйонами невинних жертв, у чому тепер мене звинувачують мої вороги? Ні. Я спізнав справжню народну любов. Навіть мої споконвічні вороги — Гітлер і той нікчемний генерал, що виступав перед вами — навіть вони по-своєму любили і шанували мене.

Але не мої соратники.

Ці жалюгідні покидьки, яких я знайшов на смітниках революції, підняв і освятив їх своєю величчю, саме вони наважились підняти на мене руку. Бо заздрили мені й боялись мене.

Він зупинився, щоб перехопити повітря, й слухачі ще раз переконалися, який він старий і немічний, як важко дихає, як пальцем поправляє зубні протези, що весь час спадали з ясен, заважаючи говорити; слухачі побачили, що обличчя Зозо вкрите не лише слідами від віспи, але й плямами, схожими на трупні; ліва — суха — рука постійно трусилася, наче страждала на хворобу Паркінсона. Деякі слухачі відчули жаль до Старого — а це означало, що вони не здадуть випускних іспитів і не отримають дипломів Академії влади.

— Ви думаєте, вони мене отруїли, як тепер твердять опортуністи? Ні. Все, що давали мені їсти і пити, я примушував скуштувати їх. Ні, ніякої отрути не було. А що було, питаю я вас?

Всі мовчки сиділи, боячись зустрітися поглядом із Зозо. Бо всі були переконані, що найближчі друзі його отруїли, щоб зупинити цю божевільну машину смерті.

— Вони не отруїли мене, — відповів Старий на своє запитання. — Навпаки: вони не дали мені маленької таблетки, яку давали мені мої розумні єврейські лікарі. Це було на той час найновіше американське відкриття: аспірин. Маленька таблетка раз на день. Профілактика від удару. І вони забрали в мене цю таблетку…

Зозо зупинився і довго згадував. Учитель занепокоївся, бо свіжий весняний вітер міг застудити старого Вождя, і тоді його не можна було б більше запрошувати на лекції для наступних поколінь слухачів.

— Однієї ночі я не спав, — продовжував Старий, — і думав: як розширити кордони Імперії, як