Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс

Зафод Біблброкс, єдиний гуманоїд в історії, що вцілів після того, як був упритул розстріляний кріккітянськими роботами, вискочив з кріккітянського крейсера, розмахуючи автоматом.

— Все гаразд, — горлав він, — на даний момент ситуація під цілковитим контролем.

Одинокий робот, що вартував біля люка крейсера, мовчки розмахнувся бойовим кийком і поєднав його з потилицею лівої голови Зафода.

— Хто це мене, метеорит тобі в сопло? — сказала його ліва голова і, мов напхана соломою, звісилася на груди.

Його права голова пильно вдивлялася в середній план краєвиду.

— Хто там що зробив? — спитала вона. Кийок поєднався з потилицею правої голови.

Зафод встиг окинути оком довжину своєї тіні та зауважити її дивні обриси.

За кілька секунд основна історична подія звершилася. Декількома чергами роботи розтрощили Замок навіки. Він розколовся і оплавився, і всі його механічні тельбухи вивернулися назовні, а роботи похмуро, — навіть здавалося, у сумному настрої помарширували до свого крейсера, а той, видавши своє «Фу!» — помчав геть.

Трилліан та Форд стрімголов побігли вниз по крутому схилу до темного, нерухомого тіла Зафода Біблброкса.

РОЗДІЛ 26

— Ой, не знаю, — вже в тридцять сьомий раз говорив Зафод, якщо не збився з ліку, — вони могли спокійно кокнути мене, та вони цього не зробили. Може, їм здалося, що я, теє, чудовий хлопець або й видатна особистість. В такому разі їхні мотиви мені зрозумілі.

Свої судження щодо цієї гадки слухачі воліли залишити при собі.

Зафод лежав на холодній підлозі командирської кабіни. Здавалося, що його спина боролася з підлогою — біль, прокочуючись хвилями крізь його тіло, гатив у його обидві голови.

— Гадаю, — шепотів він, — що з цими анодованими дженджиками щось не гаразд, у них десь закладений фундаментальний прорахунок.

— Вони запрограмовані вбивати всіх підряд, — зазначив Слартібартфаст.

— Можливо, — прохрипів Зафод в перерві між ударами молотом по головах, — в цьому якраз і вся… справа.

Проте він не зовсім був цього певен.

— Агов, крихітко, — гукнув він до Трилліан, сподіваючись загладити враження від своєї колишньої нетактовної поведінки.

— Ну як тобі, нічого? — спитала вона.

— Нічого, — відповів він. — Зі мною все гаразд.

— От і добре, — промовила вона і відійшла вбік, щоб поміркувати. Вона задумливо дивилася на величезний оглядовий екран над фотелями командирської, потім підійшла до пульту і почала крутити настройку, споглядаючи зображення місцевих видноколів. На одному зображенні була пустка Хмари Пилу, на іншому — Сонце планети Кріккіт. Аж ось і сама планета Кріккіт. Вона знову і знову виводила на екран кадри з її зображеннями.

— Ну, то значить, прощай, Галактико! — сказав Артур, ляснувши себе по колінах і підвівся.

— Ні, — твердо сказав Слартібартфаст, — наш курс чіткий, як ніколи. — Він так насупив свого лоба, що в борозни його зморшок можна була висаджувати невеликі коренеплоди. Він підвівся і хвилину міряв кабіну кроками. Коли він заговорив знову, те, що він сказав, так його злякало, що йому довелося знову сісти.

— Нам треба спуститися на Кріккіт, — от що він сказав. І глибоко зітхнув, від чого його старече тіло стенулося, а очі забігали так, що мало не порозбігалися в різні боки.

— І знову, — сказав він, — ми провалили нашу місію. Сіли в калюжу.

— А все тому, — спокійно сказав Форд, — що нам до цього байдуже. Я ж казав тобі.

Він задрав ноги на панель керування і почав щось виколупувати з-під нігтя.

— Та коли ми не візьмемося за справу рішуче, — провадив старий сварливим тоном, ніби сперечаючись з якоюсь незговірливою силою, що засіла в глибині його душі, — тоді всіх нас знищать, усі ми загинемо. А до цього нам, мабуть, уже не байдуже?

— Та не до такої ж міри, щоб наражати себе на смертельну небезпеку, — сказав Форд. Розтягнувши вуста в удавану усмішку, він покрутив головою, щоб продемонструвати свою усмішку всім присутнім.

Для Слартібартфаста ці слова здалися провокаційними, і тут він засукав рукава. Він обернувся до Зафода, який так скреготав зубами від болю, що аж упрів.

— Мабуть, ти здогадуєшся, — звернувся він до нього, — чому вони над тобою змилостивилися. Така поблажливість здається дуже дивною і незвичайною.

— Думається мені, що вони робили це без певного наміру, — знизав плечима Зафод. — Я ж вам це говорив. Вони смальнули по мені найкоротшою блискавкою, просто забили мені памороки, так? Затягли мене до себе на корабель, заштовхнули в куток і залишили там без уваги. Так ніби моя персона була для них небажана. А тільки я роззявляв рота, як вони знов забивали мені памороки. Але ж і розмови у нас були: «Гей… ой!» «Послухайте, хло… ой!» «А цікаво… ой!» — Ніколи й понудьгувати було. — І він знову зморщився від болю.

Весь цей час він щось вертів між пальцями. Потім підняв його в руці. То була Золота Поперечка — Золоте Серце, серце двигуна неймовірної тяги. Тільки вона та Дерев’яний Стовп і вціліли після того, як був знищений замок.

— Чув, що твій корабель непогано літає, — сказав він, — то чи не підкинеш мене до мого, до того як…

— То ти нам не допоможеш? — запитав Слартібартфаст.

— Нам? — перепитав Форд, — кому це «нам»?

— Мені б хотілося залишитися з вами і допомогти вам урятувати Галактику, — сказав Зафод, спершись на лікті, — та в моїх головах завелися татусь з мамусею головних болів і я відчуваю, що до них у гості поспішає цілий виводок боленят. Проте коли наступним разом вам треба буде рятувати Галактику, я геть увесь ваш. Агов, Трилліан, крихіточко?

Трилліан озирнулася.

— Чого тобі?

— Хочеш зі мною? На «Золоте Серце»? Захоплююча подорож, пригоди, розваги до упаду?

— Я спускаюсь на Кріккіт, — сказала вона.

РОЗДІЛ 27

То був той самий пагорб і водночас не той.

Цього разу це не було інформаційною ілюзією. Це був Кріккіт у всій своїй красі, і вони на ньому стояли. Поодаль, за деревами, виднівся дивовижний італійський ресторанчик, який доправив оці, їхні реальні тіла на оцю, реальну, об’єктивно існуючу планету Кріккіт.

Пругка трава у них під ногами була справжнюю, родюча земля була також справжньою. І п’янкі аромати дерев були справжніми, як і справжня ніч.

Кріккіт.

Вірогідно — найнебезпечніше місце в Галактиці для будь-кого, хто не є кріккітянином. Планета, яка не може змиритися з існуванням будь-якої іншої планети, планета, чиї чарівні, веселі, розумні жителі завили б зі страху, злості та сліпої ненависті, зустрівшись з будь-якою істотою, відмінною від них самих.

Артур здригнувся.

Слартібартфаст здригнувся.

І що дивно, здригнувся Форд.

І дивним було не те, що він здригнувся, а дивною