Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Звірившись на долю, я чекав, що буде далі.

Очікування не було довгим. Почувся оглушливий гуркіт, і я відчув, що стрімко злітаю увись. Але марно чекав миті, коли впаду. Здалося, що човен вільно ширяє в повітрі. Я напружував слух, але крім рокоту не чув нічого.

Врешті гуркіт дещо стих, і знизу почулося шипіння й булькання води.

«Здається, човен несе на гребені гігантська хвиля», - подумав я й згорнувся клубком, щоби хоч трохи вберегтися від очікуваного удару.

Кожна хвилина здавалася вічністю...

Щось піді мною затріщало.

Зараз. Зараз.

Удар!..

Я втратив свідомість.

Опритомнівши, найперше обмацав собі руки й ноги. Ой леле! Ліва нога була зламана. Я лежав у густій траві під диким сплетінням покручених гілок.

Мій човен! - вигукнув розпачливо.

Знемагаючи від нестерпного болю, я повзав околицями, оглядаючи траву й гущавину над собою. Наслідки огляду були скромні, але втішні. У траві знайшлися лише дві консерви, та це означало, що човен десь недалеко. Мабуть, від удару він розірвався й разом із майном впав униз.

Найперше треба оглянути ногу, - сказав я сам собі і з великим зусиллям сів.

Зціпивши зуби, обмацав гомілку, поки не знайшов перелом. Удар припав на кістку, що зламалася якраз посередині. Я вирівняв її й повернув у попереднє положення. Відтак обгорнув ногу широким м’яким листям і прив’язав до неї ліанами суху рівну палицю. Це було не так просто, як я оце розповідаю, хлопче. Перш ніж закінчити операцію, я кілька разів утрачав свідомість від болю. Але тепер уже неважливо. Ногу сяк-так удалося впорядкувати, і це найголовніше.

Оговтавшись і трохи відпочивши, я знову рушив на розшуки бляшанок. Милиці змайстрував собі з двох гілок із розгалуженнями на кінцях.

Поступово знайшлися майже всі консерви і книги та передавач із приймачем. Човен залишався висіти десь у верховітті, але про лазіння по деревах годі було й думати.

Я позначив дерево, під яким упав, порожньою бляшанкою й попрямував до моря, що шуміло неподалік.

Водна гладінь знову заспокоїлася, мов і не було нічого. На обрії димів і палахкотів діючий вулкан. Можливо, то був якраз острів, з якого я врятувався на човні...

Вздовж узбережжя тягнулася вдалину широка піщана смуга. Поки сягало око, на материку не було жодних високих гір.

Найбільше жовте сонце хилилося до обрію. Наближалася ніч - а я й досі не знав, де і як переночую. Якби міг вилізти на дерево, то зняв би човен і перетворив на примітивний намет. Або перечекав би ніч у сплетінні гілок. На землі спати було страшно через небезпеку нападу якогось ящера чи невідомого кровожерного звіра. Змій я досі не помітив, але не виключено, що вони також ховалися десь у траві.

Залишалося одне: вигребти яму, як це робили первісні люди, й прикрити її сухими стовбурами дерев, повалених чи викорчуваних бурею.

Легко сказати - викопати підземну схованку! Але чим, коли немає потрібних інструментів, та ще й волочиш за собою зламану ногу?!

Дошкутильгавши до узлісся, я сів на землю й спробував спочатку випорпати яму руками. Робота просувалася важко, глина була наскрізь проросла довгим твердим корінням. Після тривалих зусиль я облишив цю затію й безпорадно споглядав багряний захід сонця. До того ж при погляді на море стало зрозуміло, як нерозумно я вчинив, наставившись улаштувати сховок у місці, яке могла ще цієї-таки ночі затопити вода.

Повернувшись туди, де так щасливо й водночас нещасливо пристав, я взяв порожню бляшанку й заглибився далі у праліс.

За допомогою бляшанки копання просувалося значно швидше. Я допомагав собі також гострим камінням та відщепками товстих гілок. Робота розтягнулася на цілу ніч і день. Та й то вийшла лише проста яма, а примітивний дах забрав ще два дні виснажливої праці. Робота мене так захопила, що часом навіть забувалася страшна самотність.

Не збагну, як вам удалося викопати яму, коли зі зламаною ногою не можна було до ладу ані стати, ані вклякнути, - скористався з короткої паузи лікар.

Бачу, ти уважно стежиш за моєю історією, хлопче. Це похвально і правильно, - посміхнувся старий. - У крайній нужді змудріє й дурень. Я робив досить просто, хоч не можу сказати, що було вельми приємно. Сівши на землю, я випростав ноги. Спочатку копав навколо себе, а відтак - під собою. Щоби вибратися з ями, прив’язався довгою ліаною до стовбура дерева й, коли помалу досяг дна майбутнього сховку, виліз по ліані нагору. Але, оскільки такий вихід забирав надто багато сил, пізніше я зробив із ліан та гілок мотузяну драбинку.

Згодом удалося знайти кущі з їстівними солодкими плодами, так що запасів на деякий час було подостатком. Питна вода незабаром з’ явилася просто в норі. Спочатку я, зрозуміло, не вельми зрадів цьому, але згодом не міг нахвалитися. Вода на дні ніколи не перевищувала певний рівень. Я накрив її сплетеним із гілля примітивним настилом, у котрому лишив невеликий отвір для кринички. Склянку, кухоль і дзбан мені замінили бляшанки з-під консервів.

Минув тиждень, відтак місяць, а я продовжував жити життям найжалюгіднішого примітивного створіння. Приймач іще працював, але постійні атмосферні перешкоди унеможливлювали прийом. Заготовляти харчі ставало дедалі важче, на слухання книг невдовзі вже не лишалося часу. Щоб ти знав, хлопче, книги в нас були не з паперу, як ті, що маєш у бібліотеці. Власне, це котушки тонкого дроту, котрі вкладалися у приймач. Решта прилад робив сам - чудово передавав слова й образи автора.