Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Я знаю їх усіх. Кличу на ймення... Почули. Підходять і мовчки дивляться на мене.

Що хочеш від нас? - питає найстарший.

Хочу дружби, не можу тут жити сам-один.

Дружби? - дивується чоловік. - Ти - і дружба?

Авжеж, хочу жити з людьми, хочу товариства людини, такої ж, як і я! - кричу у відчаї.

Хочеш жити з людьми? - сміється чоловік. - Але ж тут нікого нема. Ти ж нас убив.

Повертаюся й стрімголов утікаю. А за моєю спиною скрегоче моторошний сміх шаленця.

Нараз опиняюся в обіймах матері. Вона гладить мене по волоссю й тихенько заколисує. Я знову маленький хлопчик. Виплачуся й весело побіжу бавитися з дітьми на ігровий майданчик. Радісно кружляє яскраво розфарбована карусель, із малого локомотива вітально махає ще менший машиніст. Усміхнена дівчинка з ямочками на щоках дає мені букетик фіалок, і я навзаєм тицяю їй у руки великий, власноручно змайстрований вітрильник.

В обличчя мені вдарив холодний вітер. Засвистав і вмить поніс у безвість і дівчинку, й карусель, і маленький потяг.

Чому налетів цей крижаний буревій? Адже зараз весна?

Розплющую очі, прокидаюся. Крижаний вітер дме насправді. Переді мною - безмежне море з тисячами пустельних острівців.

Я здригнувся від холоду й страху. З рожевого сну - просто у страшну дійсність.

Поглянувши на блакитнувато-зелене важке небо, я закричав від туги. Бо хоча воно й було таке високе, здавалося мені тісною кліткою, стискаючи серце. Що безмежніші простори, то гіршою вони є в’язницею, коли ти приречений жити сам, без потиску руки, без звуку людського голосу, без обіймів.

Усе мені раптом здалося смішним - я сам, купки речей біля мене, гумовий човен - і вороже море навколо. Я почав голосно реготати, знову і знову вибухаючи нападами сміху.

Я збожеволів, - сказав сам до себе з жахом, коли знову заспокоївся.

Схопив приймач і відчайдушно намагався уловити людський голос. Після багатьох невдалих спроб нарешті почулася музика - «Патетична соната» Бетховена...

Ви знаєте нашу музику? - запитав Лікургос зачудовано.

Старий замовк і довго дивився на лікаря.

Знаю, - сказав по хвилі. - Я часто слухав ваші радіопередачі. Й «Патетична соната» просто найбільше врізалася в пам’ять. Вона справила на мене дуже сильне враження. Спочатку роз’ятрила серце ще дужче - але потім дала нову силу для боротьби з долею...

Потішений музикою розумних істот, я почав обмірковувати ситуацію, в яку потрапив. Щонайперше слід було вирішити дві проблеми: з’ясувати, чи сполучаються гори з материком - і полагодити гумовий човен.

Склавши все своє майно серед скель, я подався на найближчу верховину. Це був конус сплячого вулкана. З головного кратера курився лише білий дим. Проте з малих бічних кратерів усе ще витікали золоті потоки розжареної лави.

Огляд із вулканічної вершини переконав мене в жорстокій реальності: опускаючись, гори перетворилися на острів.

Найближчий материк - або великий острів - вимальовувався аж ген на обрії.

На зворотному шляху мені на думку спала хороша ідея. На той час я добре все обдумав і повною мірою використав знання, отримані від людей. Перестрибуючи сяючий потічок лави, мені пригадався гумовий човен: тріщину в ньому можна заліпити за допомогою гарячої маси!

Не відразу, але все ж це мені вдалося. За роботою також з’ясувалося, чому підвела пластична маса в човні. При вибуху недалекого вулкана вона зазнала впливу високої температури й змінила свої хімічні властивості.

Зашпарована тріщина виглядала не надто естетично, але краса для мене тоді не мала великого значення, - гірко посміхнувся старий. - Головне, що човен можна було знову надути повітрям і використовувати. Без нього я б загинув на острові, навіть якби той не поринув цілком у хвилі. На ньому не було жодної рослинності - праліси, що росли раніше, потонули в морі, - а також бракувало води. Втекли з острова й звірі - відпливли на дрібні острівці чи на далекий материк. Чимало їх до того ж загинуло...

Через кілька днів підступаюче море загнало мене ще вище. Однак опускання гір нарешті припинилося. Море також поступово заспокоїлося. Небо почервоніло, що було ознакою покращення погоди.

Склавши дорогоцінне майно в човен, я пустився в довгу, небезпечну мандрівку морем.

Спочатку минав малі острівці, не зупиняючись. До материка, однак, було ще далеко, а запас консервів відчутно поменшав. На деяких обтоках відпочивали тварини-втікачі й головаті птахи. До моєї шкаралупки, що підстрибувала на хвилях, вони не проявляли цікавості.

Веслування невдовзі так мене виснажило, що довелося частіше зупинятися біля острівців і набиратися нових сил.

Під вечір знявся сильний вітер. Він підхопив мене й швидко погнав уперед, на щастя, в напрямку материка. Човен хвацько стрибав по хвилях, а я - більше льотчик, аніж плавець, - щосили утримував його в рівновазі.

Море почало поволі збурюватися. Одна з хвиль винесла мене до берега великого острова, кинувши на м’яку подушку водоростей. Я мерщій зістрибнув на тверду землю й відтягнув човен подалі від прибою, аби нас не змила нова хвиля. Мені тоді просто пощастило, та зате я отримав дивну компанію. Поміж скельних стрімчаків посеред острова тіснилися потворні звірі найдивовижніших форм і розмірів. Не було ніякісінького бажання познайомитися з цією компанією ближче, але зростаючі шалені хвилі загнали мене аж до самих скель.

Виволікши човен на найвищу кручу, я почав приготування на випадок найгіршої скрути. Гумовий плавзасіб був улаштований вельми дотепно. У відділенні для пасажирів він мав водонепроникну брезентову перегородку з герметичним замком, яка зазвичай лежала на боках і на дні човна, але в разі