Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник

вашої схованки. І не засуджуйте її: на відміну від вас, вона довіряє нам і знає, що інформація про вашу душу, ваші думки – необхідна підмога психіатру в його роботі. Ми повинні навести порядок не лише у ваших органах почуттів, але й у ваших думках, у вашій свідомості. І, повірте, це потрібно не нам, а вам, щоб ви могли повернутися до своєї подруги, до свого колишнього щастя. Повернутися і жити, а не страждати. Ми ставимося до вас зі співчуттям, із самим лише співчуттям, як до хворої людини. Я знаю, останнім часом ви зустрічалися з багатьма людьми, і вони зуміли вплинути на вас. Звідки я знаю? Бачте, такі люди, як Окс, – надто активні, щоб їх не помітили. Не так важливо, звідки мені про нього відомо, а важливо, що його думки і дії – чистої води абсурд, чистісінька аморальність. Ось дивіться, ваш подальший шлях залежить від вас: або ви будете вірити Оксу і його маячні, або собі. Куди проляже ваш шлях? Якщо навіть ви не погодитеся з тим, що ваша істина – галюцинаційний плід хворого мозку (а це, без сумніву, так), то ви повинні, принаймні, змиритися бодай із тим, що ваша істина несумісна з тихим щастям мільйонів людей. Своєю істиною ви хочете зруйнувати їхній світ, їхній сталий близький простір – і показати галюцинаційні ребра вашого далекого простору. Навіщо? Щоб вони перестали ходити на роботу, як ви? Щоб жахалися на кожному кроці, як ви? Не впізнаючи себе, своїх близьких, свою вулицю? У що ви хочете перетворити їхнє життя? Адже ніхто з них не живе з відчуттям, що перебуває на немислимій висоті, в оточенні якихось, як ви кажете, «труб і голих каркасів». Що буде з людьми, якщо ви знімете їм, як ви тут ось висловилися в щоденнику, «полуду з очей»? Вони що, повинні будуть відтепер засипати в жаху, що висять у повітрі? Живуть не в квартирах, а в брудних бункерах? Ви можете вважати аморальним те, що ми без вашої згоди привезли вас сюди. Але ви в даному випадку одиниця. А тут мова йде про мільйони, яким ви загрожуєте, збираючись своєю «істиною» зруйнувати їхнє життя, їхнє буття. От і подумайте, наскільки моральні ми, які в даному випадку піклуємося не про істину, яка невідомо ще, істина чи марення, що існує тільки в голові Окса і у вашій, а – про мільйони.

– Хто це «ми»? – запитав Габр.

– Ми, Державне Об’єднання, що створило людям те життя, в якому вони щасливі.

– Вони не розуміють, наскільки вони нещасні, – сказав Габр.

– Ну от і підіть, розкажіть усім, наскільки вони нещасні в своєму щасті. Ану ж вони спокусяться вашим далеким простором.

– Вони не спокусяться, бо не зрозуміють. Тому що вони всі сліпі, вони не знають іншого щастя.

– Ви цікава людина, чесне слово, – сказав той, хто сидів поруч. – Ну, припустимо, вони, як ви говорите, всі «сліпі». То що ж їм робити? Це, по-вашому, благородно: розривати їм душу розповідями про реальність, якої вони ніколи не зможуть сприйняти? Ви для них зі своєю істиною – завжди чужак, а ми, Державне Об’єднання, – ми їх приймаємо такими, якими вони є. І ми робимо все для того, щоб їхнє життя було безпечним, комфортним, автоматизованим. Щоб у їхніх головах не було підстав для маячних думок про щось їм недоступне. І ці люди відчувають нашу любов до них, нашу турботу. Без нас вони відразу загинуть.

– Ви начебто згодні з тим, що інша реальність існує? – запитав Габр.

– Я ж вам сказав: припустимо, ви маєте рацію. Припустимо. Навіть у цьому випадку, як бачите, благородніше було б не демонструвати цим людям свою перевагу.

– А що? – Габр ніби забув про те, де він і з ким. – Вважати себе психічно хворим? Неповноцінним членом суспільства? Якщо я не маю рації, то мають рацію вони, третього не дано.

– А ви вважаєте, – сказав чоловік поруч, – логічніше вважати неповноцінними мільйони?

Настала довга тривожна тиша. Габр спробував поворухнутися, але не зміг: він був закріплений у якомусь контейнері, який щільно охоплював зверху його тіло.

– Ви зробили з людей сліпих баранів, а тепер чванитеся, що вони люблять вас і без вас не можуть, – сказав Габр.

– Це не ваші слова, молодий чоловіче, – відповів «лікар». – Почнемо з того, що ви прекрасно знаєте, що принаймні вже 17 числень люди народжуються такими, якими вони є. Я знаю, що вас турбує: в вас сидить думка, що колись хтось «осліпив» людство, втрутився навіщось у його генний потенціал. Припустимо. Знову, припустимо. Чим же винні ми, які прагнемо облаштувати життя людям, позбавленим, як ви кажете, «іншого виміру»? От ви, слідом за Оксом, обзиваєте людей «баранами» і хотіли би стерти їх із лиця землі, чи не так? А ми любимо їх і намагаємося полегшити їхнє життя. І що в результаті у вас залишається? Ваша істина, так?

– Так, – сказав Габр.

– Істина, яка не потрібна мільйонам. Ви, сподіваюся, згодні? Адже ви розумна людина.

– Так.

– І вам вона не потрібна. Далекий простір, як ви самі зізналися, несе вам жах, огиду, у вас крутиться голова. Ось ви пишете: «Я ніби побачив виворіт буття». У людей близького простору панують мир і спокій на душі. А у вас все це зруйновано. І заради чого? Чи потрібна вам така жахлива істина?

– Але ж це правда. Весь цей жах – правда.

– Що правда – ваші почуття?

– Ні, – сказав Габр. – Я бачив труби, дроти, павуків, сталеві балки. Все це правда. Наші квартири – це залізобетонні темні бункери з проводами і трубами, що звисають зі стелі. А самі люди – потворні.

– Припустимо, це не ваше марення, а правда, – погодився «лікар». – Хто це, як ви кажете, «бачить»?

– Ніхто, – сказав Габр.

– Отже, всього цього і немає.

Запала тиша.

– Але ж це є. Є! – там, під кришкою, яка його привалила, він стиснув кулаки. – Я не можу відмовитися від того, що є.

– Послухайте, молодий чоловіче. – «Лікар» поклав йому руку на чоло. – Так звані «жерці істини» – найстрашніше, що може бути. Заради своєї істини вони готові зруйнувати світ. Тихий світ мільйонів людей.

– Це не моя істина, – сіпнувся Габр. – Вона істина сама по собі.

– Це ваша істина, тому що ви, ви один її «бачите». Вам доведеться вибирати між, як ви її називаєте, «істиною» (яка, на нашу думку, є чистісінька галюцинація) і суспільством, моральністю.

– Ви обманщик! – закричав Габр. – Ви нічого не розповіли про «море», про