Бігун у Лабіринті - Джеймс Дашнер

Томас хотів був запитати, що там, за стулками, коли немає Ящика, але передумав. Почуття його змішалися — цікавість, розгубленість, подив; до всього цього додавався непереборний страх перед зловісними гріверами.

— Глейд розділений на чотири ділянки, — провадив Альбі. На Томаса він не дивився. — Город, Різниця, Домівка, Могильник. Запам’ятовуєш?

Томас повагався, потім невпевнено кивнув головою.

В Альбі затріпотіли повіки; він був наче роздратований тим, що в нього до біса невідкладних справ, а він змушений гаяти час на якогось новачка.

— Город, — він указав на північний схід, де розташовувалися сади й городи. — Там ми вирощуємо їжу. Вода надходить через прокладені під землею труби — водогін був тут з самого початку. Якби не він, ми б давно вже передохли з голоду. Дощів тут не буває. Ніколи.

Далі він махнув рукою в бік загонів для худоби в південно-східному куті Глейду.

— Різниця. Там ми вирощуємо і ріжемо худобу… А ось це — Домівка. Нині ця вбога халупа вдвічі більша, ніж була, коли тут з’явилися перші з нас. Ми її поступово добудовуємо, коли Ящик привозить дошки й інший будівельний мотлох. Вигляд у неї жахливий, але жити там можна. Хоча більшість однаково спить просто неба.

Від надміру інформації і непоставлених питань у Томаса розколювалася голова. Він ніяк не міг зібратися на думці.

Альбі тицьнув пальцем у південно-західний кут Глейду, прихований густими заростями. Біля кволих дерев скраю гайка виднілися лавки.

— Он те місце ми називаємо Могильником. Крім цвинтаря — це де густіший ліс — більше немає нічого. Там можна посидіти й відпочити або просто потинятися. Словом, роби, що хочеш, — він кашлянув і замовк, ніби хотів змінити тему. — Щодня впродовж наступних двох тижнів ти працюватимеш під орудою кількох наглядачів. Так ми дізнаємося, яка робота тобі пасує найкраще — помийник, каменяр, пакувальник, землероб. Тут у всіх є фах. Ходімо.

Альбі рушив до Південної Брами, розташованої між Могильником і Різницею. Томас побрів слідом. Він поморщився, коли з боку загонів для худоби в ніс йому вдарив сморід гною. «Цвинтар? — думав він. — Для чого цвинтар, коли тут живуть самі підлітки?» Це турбувало його навіть дужче, ніж велика кількість незрозумілих слів на кшталт «помийник» і «пакувальник». Томас буквально згорав од цікавості, й він мало не перебив Альбі, але вчасно схаменувся і змусив себе мовчати.

Цілком збентежений, він переключив увагу на Різницю.

Кілька корів меланхолійно жували зеленкувате сіно, у брудній калюжі неподалік нерухомо лежали кілька свиней, і якби вони час до часу не ворушили хвостиками, можна було б подумати, що вони поздихали. Крім того, Томас побачив кошару з вівцями; ще там були клітки з індиками і курник. Де-не-де ділянкою діловито снували якісь хлопці; вигляд вони мали такий, немов провели все життя на фермі.

«Чому я пам'ятаю цих тварин?» — здивувався Томас. Для нього в них не було нічого нового і цікавого. Він чудово знав, як вони називаються, чим харчуються і який вигляд мають. Чому ця інформація залишилася в його в мозку, а те, де і з ким він раніше їх бачив, геть забулося? Вибіркову амнезію ніяк не можна було пояснити.

Альбі вказав на великий хлів. Колись червоні його стіни давно вицвіли і набули похмурого іржавого відтінку.

— Отут працюють різники. Брудна у них робота. Брудна. Втім, якщо любиш кров, можеш стати різником.

Томас похитав головою. Його зовсім не приваблювала перспектива стати різником. Хлопці рушили далі, й Томас звернув увагу на протилежний бік Глейду, на ту його частину, яку Альбі назвав Могильником. Ближче до кутка, де розташовувався цвинтар, дерева росли густіше, листя їхнє видавалося здоровішим, наповненим життям. Здається, там панувала постійна напівтемрява. Заплющивши повіки, Томас звів очі вгору і нарешті побачив сонце — правда, вигляд воно мало дивний: більш помаранчеве, ніж зазвичай. Томас знову здивувався незвичайній вибірковості своєї амнезії.

Він знову перевів погляд на Могильник, але вогненний диск сонця досі стояв перед очима. Томас часто закліпав, щоб позбутися світляної плями, і раптом знову помітив червоні вогники, що виблискують глибоко в темних кронах дерев. «А це що таке?» — здивовано подумав він, гніваючись на Альбі за те, що той не відповідає на запитання. Оця надмірна потаємність дратувала.

Альбі зупинився, і Томас із подивом виявив, що вони опинилися біля Південної Брами: обабіч здіймалися величезні мури. Плющ майже цілком оповив подекуди потріскані гігантські блоки з сірого каменю. Дивлячись на них, Томасу подумалося, що, скоріше за все, досі він нічого старішого за ці стіни ще не бачив. Він захилив голову, намагаючись збагнути, як високо вони здіймаються, та з подивом відчув, ніби позирає не вгору, а вниз, у бездонну прірву. Запаморочилося в голові: Томас, похитуючись, відступив назад, знай дивуючись небаченій архітектурі свого нового прихистку. Він повернувся до Альбі; той стояв спиною до проходу.

— Там Лабіринт, — Альбі тицьнув великим пальцем через плече і замовк. Томас подивився в просвіт поміж стінами, який правив за вихід із Глейду. Коридори, що тягнулися за ним, були достоту як ті, що їх він уранці побачив крізь вікно біля Східної Брами. На саму думку про те, що на них щохвилини може напасти грівер, кинуло в жар. Інстинктивно Томас позадкував. «Спокійно!» — осмикнув він себе.

— Я вже два роки в Глейді. Довше за решту. Всі, хто з’явився тут до мене, вже мертві, — промовив Альбі. По цих словах у Томаса закалатало серце. — Ми два роки б’ємося над розгадкою таємниці, та марно. Ночами ці гнилі мури в Лабіринті рухаються, точно як Брами, тож скласти карту Лабіринту збіса складно. Практично неможливо.

Він кивнув у бік присадкуватої бетонної будівлі, в якій минулої ночі зникли бігуни.

Знову розболілася голова — Томас насилу міг перетравити почуте. Альбі тут уже два роки? Мури в Лабіринті рухаються? А скільки людей загинуло? Він ступив уперед, воліючи поглянути на